— Тож ми скористаємося Годинником Старійшин для координації наших пересувань.
— Ми переодягнемося у вартових? — з надією запитав Вілан.
Джаспер не міг утриматися й презирливо відповів:
— Лише Ніна й Матаяс розмовляють фієрданською.
— Я теж, — запротестував хлопчик.
— Шкільною фієрданською, чи не так? Готовий закластися, ти так само говориш фієрданською, як я лосячою.
— Що ж, пощастило, бо лосяча — твоя рідна мова, — буркнув Вілан.
— Ми зайдемо самі собою, — вів далі Каз. — Злочинцями. В’язниця — наші вхідні двері.
— Дозволь мені розтлумачити, — мовив Джаспер. — Ти збираєшся дозволити фієрданцям кинути нас до в’язниці? Хіба не цього ми завжди намагалися уникнути?
— Злодюги такі мінливі. Це один із привілеїв, коли ти належиш до соціального класу тих, хто створює проблеми. У в’язниці лічать по головах, звіряючись з іменами та злочинами, ніхто не питає паспорт і не перевіряє, чи маєш ти посольську печатку.
— Тому що ніхто не хоче йти до в’язниці, — пояснив Джаспер.
Ніна потерла передпліччя.
— Якось мені не хочеться опинитися під замком у фієрданській камері.
Каз засукав рукав, і між його пальцями з’явилися два тонкі металеві дротики. Вони потанцювали між кісточками пальців і знову зникли.
— Відмикачки? — запитала Ніна.
— Дозволь мені подбати про замки на камерах, — запропонував Каз.
— Битимемо туди, куди простак недопетра дивитися, — приголомшено мовила Інеж.
— Точно, — відповів Бреккер. — А Льодовий Двір — такий самий простак, як усі інші. Великий білий баранчик тільки й чекає, коли його обскубуть.
— Бо Юл-Баюр піде з нами добровільно? — поцікавилася Інеж.
— Ван Ек сказав, що Рада передала Юл-Баюрові кодове слово, коли вперше намагалася викрасти його з Шу, тож він знає, кому вірити: сеш-уєг. Це повідомить йому, що нас надіслали з Керчу.
— Сеш-уєг, — повторив Вілан, незграбно смакуючи склади язиком. — Що це означає?
Ніна уважно подивилася на пляму на підлозі й відповіла:
— Пригнічений.
— Це можна провернути, — втрутився Каз. — І ми — ті, хто це зробить.
Джаспер відчув, як змінився настрій у кімнаті, коли з’явилася надія на те, що вони впораються. Це була ледь помітна зміна, але він навчився зауважувати її за ігровим столом — мить, коли гравець здогадується, що отримав виграшні карти. Усередині забилося передчуття — тремка суміш страху й збудження, що заважала йому всидіти на місці.
Мабуть, Матаяс також відчув це, бо склав свої кремезні руки на грудях і сказав:
— Ви й гадки не маєте, з чим надумали змагатися.
— Але ти маєш, Гелваре. Я хочу, щоб ти працював над мапою Льодового Двору щомиті, поки ми не відпливемо. Жодну деталь не можна вважати незначною чи дрібницею. І я постійно стежитиму за тобою.
Інеж провела пальцем по кресленню, яке зробив Вілан.
— Це насправді не скидається на річні кільця, — сказала вона.
— Ні, — відізвався Каз. — Це схоже на мішень.
9
Каз
— Що ж, тоді ми завершили, — звернувся до решти Каз. — Я надішлю кожному з вас звістку, коли знайду корабель, але готуйтеся відплисти завтра вночі.
— Так швидко? — здивувалася Інеж.
— Ми не знаємо, яка буде погода, а на нас чекає неблизький світ. Грінґкелла — найкраща можливість уполювати Бо Юл-Баюра, і я не хочу її втратити.
Казові потрібен був час на роздуми щодо плану, що вже почав вимальовуватися в його свідомості. Він уже бачив фундамент: де вони увійдуть і як вийдуть. Але план, який він собі уявив, не передбачав можливості взяти із собою багато речей, тож їм доведеться працювати без своїх звичних інструментів. Невідомих у рівнянні ставало більше, а отже, ставало більше шансів, що щось піде не так.
Вілан Ван Ек залишався поруч, і це означало принаймні, що можна бути впевненим, що свою винагороду вони отримають. Але це буде непросто. Вони ще навіть не залишили Кеттердам, а Ван Ек уже почувався не у своїй тарілці. Хоча він був не набагато молодшим за Каза, але вигляд мав дитячий — з гладенькою шкірою, наче цуценя з шовковими вушками в кімнаті, повній бойових собацюр.
— Захисти Вілана від проблем, — звернувся Бреккер до Джаспера, розпустивши збори.
— Чому я?
— Бо тобі не пощастило й ти потрапив мені на очі, а мені не потрібні жодні випадкові примирення сина й батька, поки ми не відпливемо звідси.
— Можеш цим не перейматися, — утрутився Вілан.