Однією могутньою рукою Гелвар звів Оумена на ноги.
Той шкірився, над широким чолом куйовдилася копиця жорсткого прямого білого волосся.
— Чому б тобі не розповісти мені, що змусило силу-силенну Чорних Вістер повстати цієї ночі, — почав Каз.
— Ми завинили тобі.
— Гучну вуличну бійку з оголеними револьверами й тридцятьма людьми? Щось мені так не здається.
Оумен заіржав:
— Ґілзові не до вподоби, коли хтось перемагає його.
— Ґілзові мізки помістилися б до носака мого черевика, а Великий Болліґер був його єдиним джерелом інформації серед Покидьків.
— Може, він…
Каз перервав здорованя:
— Я хочу, щоб ти дуже добре подумав, Оумене. Ґілз, імовірно, вважає, що ти мертвий, тож нам немає про що торгуватися. Я зроблю з тобою все, що захочу.
Оумен плюнув йому в обличчя.
Каз дістав носовичка з кишені пальта й ретельно витер лице. Він подумав про Інеж, яка досі лежала на столі, згадав її невелику вагу у своїх руках.
— Тримайте його, — наказав він Джасперові та фієрданцеві.
Каз струснув рукавом пальта, і в його долоні опинився ніж для устриць. Він завжди мав із собою хоча б два ножі, заховані десь в одязі. Хоча насправді цей він навіть не брав до уваги — охайний, навмисне мініатюрний ніж.
Він акуратно вдарив навідліг навскіс через Оуменове око — від чола до вилиці — і, перш ніж той зміг набрати повітря, щоб заволати, зробив другий розріз у протилежному напрямку. X вийшов майже ідеальний. Тепер Оумен заволав.
Каз витер начисто свого ножа й повернув його до рукава, а потім устромив пальці в рукавичках до Оуменової очної орбіти. Той верещав і відсахувався, поки Каз вичавлював його очне яблуко, оголював нерв, схожий на криваве коріння. Кров залила головорізове обличчя.
Бреккер почув, як блює Вілан. Він кинув око на палубу й запхав свого просякнутого слиною носовичка до заглибини, де воно колись було. Потім схопив Оумена за щелепу, залишаючи своїми рукавичками червоні сліди на підборідді вибивайла. Кожна його дія була гладенькою, точною, наче він тасував карти у «Воронячому клубі» чи відмикав нескладний замок, але його лють була жаркою, божевільною й досі незнайомою. Щось усередині надірвалося.
— Послухай мене, — просичав він, наблизивши своє обличчя до Оуменового. — Ти маєш дві можливості. Або кажеш мені те, що я хочу знати, і ми відпускаємо тебе в наступному порту з кишенями, повними монет, котрих вистачить і на те, щоб тебе зашили, і на зворотній рейс до Керчу. Або я беруся за друге око й повторю цю пропозицію сліпому чоловікові.
— Це була лише робота, — швидко сказав Оумен. — Ґілз отримав п’ять тисяч крюґе за те, щоб привести Чорні Вістря до гавані. Ми взяли ще кілька Голених Дурників із собою.
— А чому не більше? Чому б не подвоїти свої шанси?
— Ви мали бути на човні, коли він вибухне. Ми б подбали лише про тих, хто спізнився.
— Хто вас найняв?
Оумен змахнув рукою й посмоктав губу, з носа йому бігли шмарклі.
— Не змушуй мене повторювати, Оумене, — спокійно попередив Каз. — Хай би хто це був, зараз він тобі не допоможе.
— Він уб’є мене.
— А я зроблю так, що ти хотітимеш померти. Тож зваж обидві можливості.
— Пекка Роллінз! — вичавив із себе Оумен. — Це був Пекка Роллінз!
Навіть незважаючи на власний шок, Каз помітив, як відреагували на це ім’я Джаспер і Вілан. Гелвар не знав достатньо, щоб налякатися.
— Святі, — буркнув Джаспер. — Оце ми встряли в халепу.
— Роллінз сам керує екіпажем? — спитав в Оумена Каз.
— Яким екіпажем?
— До Фієрди.
— Я не знаю нічого про жодний екіпаж. Ми мали лише не дати вам вийти з гавані.
— Розумію.
— Мені потрібен медик. Можеш тепер відвести мене до медика?
— Звичайно, — погодився Каз. — Просто зараз. — Він ухопив Оумена за вилоги й підняв, притискаючи тіло до загорожі.
— Я сказав тобі те, що ти хотів знати, — заскиглив, тремтячи, Оумен. — Я зробив те, що ти просив.
Хоч Оумен і мав вузлувату поставу, він був облудно сильний — міцний, наче фермер, як Джаспер. Мабуть, виріс десь у полях.
Каз нахилився так, щоб більше ніхто не міг його почути, і сказав:
— Мара порадила б мені бути милосердним. Але, дякуючи тобі, її тут немає, тож нікому тебе захистити.
Не промовивши більше ні слова, він штовхнув Оумена в море.
— Ні! — закричав Вілан, перехиляючись через бильця. Обличчя в хлопчика зблідло, вирячені очі шукали Оумена межи хвиль. Покалічене викидайлове лице вже зникло, а його благання досі літали між бризками води.