— Вона не може померти, — сказав він. — Тільки не так.
Ніна пильно подивилася на Джаспера, намагаючись зрозуміти його.
— Тільки не так?
— Вона не може померти, — повторив він.
Дівчина відчула, як усередині здіймається велетенська хвиля розчарування. Вона розривалася між бажаннями міцно обійняти Джаспера й крикнути йому, що намагалася врятувати Інеж.
— Святі, Джаспере, — промовила вона. — Я роблю все, що можу.
Хлопець поворухнувся, і здалося, що його тіло знову ожило.
— Пробач, — знітився Джаспер. Це прозвучало трохи дурнувато. Він незграбно поплескав Ніну по плечу. — Ти все зробила якнайкраще.
Серцетлумачниця зітхнула:
— Не перебільшуй. Чому б тобі не піти й не закувати гігантського блондина?
Джаспер відсалютував і боком вийшов із каюти.
Ніну дратувала його поява, але вона ледь стрималася, щоб не погукати хлопця назад. Коли він пішов, у дівчини не залишилося нічого, окрім голосу Зої в голові й нагадування, що її «якнайкраще» й «усе, що могла» не було достатньо.
Шкіра Інеж здавалася занадто холодною на дотик. Ніна поклала руки дівчині на плечі й спробувала покращити її кровообіг, злегка підвищивши температуру тіла.
Вона не була абсолютно відвертою з Джаспером. Тріумвірат Гриші не просто хотів захистити гришників від фієрданських мисливців за відьмами. Він відправляв делегації до Мандрівного Острова й Новозем’я, бо Равці потрібні були солдати. Він розшукував гришників, котрі могли жити відлюдниками, і намагався переконати їх стати громадянами Равки та служити короні.
Ніна була занадто молодою, щоб брати участь у Равканській громадянській війні, і вона відчайдушно хотіла стати частиною відновленої Другої армії. Дівчина мала схильність до мов: вона знала шуанську, каельську, сулійську, фієрданську й трохи новоземську — і це допомогло їй урешті подолати Зоїн спротив. Та дозволила Ніні супроводжувати себе й команду Екзаменаторів Гриші до Мандрівного Острова, де, незважаючи на всі Зоїні побоювання, дівчина мала успіх. Перевдягнена мандрівником, вона заходила до шинків і возовень, розвішувала вуха, коли інші розмовляли, чи теревенила з тутешніми, а потім поверталася до табору з інформацією про балачки селян.
«Якщо ти прямуєш до Марох Ґлену, іди туди тільки вдень. Сполохані духи тиняються тими землями, і серед чистого неба здіймаються бурі».
«Шкіряна Відьма існує, усе правильно. Мій брат у третіх ходив до неї з висипкою цифілу й божився, що ніколи не був здоровішим, аніж після цього. То що ти думаєш, він не сповна розуму? Клепок у нього більше, ніж ти будь-коли мав».
Вони знайшли дві родини гришників, що переховувалися в печерах Істамеру, де, за повір’ями, жили феї, і врятували матір, батька й двох хлопчиків — Пекельників, котрі могли контролювати вогонь, — від юрби в Болотяному Броді. Вони навіть здійснили напад на корабель работорговців неподалік від порту Лефлін. Біженців посортували, і тим, хто не мав чарівної сили, запропонували безпечний рейс додому. Тим, чию силу підтвердили Екзаменатори Гриші, запропонували притулок у Равці. Відмовилася лише стара Серцетлумачниця, знана як Шкіряна Відьма. «Якщо вони хочуть моєї крові, хай прийдуть по неї, — сміялася вона. — Я натомість візьму трохи їхньої».
Ніна розмовляла каельською так само добре, як рідною, і їй подобалося, що в кожному новому містечку можна було бути іншою людиною. Але Зоя не була задоволена всіма їхніми перемогами. «Не достатньо добре розмовляти різними мовами, — лаялася вона. — Ти мусиш навчитися бути менш… великою. Ти занадто гучна, занадто нестримна, тебе занадто легко запам’ятати. Ти занадто ризикуєш».
«Зоє, — казав один з Екзаменаторів, що подорожував із ними, — будь до неї добрішою». Він був життєвим підсилювачем. Коли він помре, його кістки слугуватимуть для підсилення можливостей Гриші не гірше за зуби акули чи пазурі ведмедя, котрі носять деякі гришники. Але поки був живий, йому неможливо було скласти ціни — чоловік використовував свій дар підсилення, щоб відчувати силу Гриші, доторкнувшись до людини.
Зазвичай Зоя захищала його, а зараз її глибокі сині очі перетворилися на дві щілини: «Мої вчителі не були до мене добрішими. Якщо вона закінчить тим, що натовп дурнуватих селян полюватиме на неї в лісах, ти їх теж попросиш бути добрішими?»
Ніна розлючено вибігла з кімнати, її гордість пекла, наче вогнепальна рана, а на очах бриніли сльози. Зоя крикнула дівчині, щоб вона не йшла за гори, але Ніна проігнорувала попередження, бажаючи лише опинитися якнайдалі від Верескуна, і потрапила просто до табору дрюскеле. Шість білявих молодиків — усі розмовляли фієрданською — скупчилися на стрімчаку над берегом. Вони не розводили багаття й були вбрані, як каельські селяни, але вона відразу здогадалася, хто це.