Він був легендою, монстром, що причаївся в темряві. Дрюскеле існували сотні років, але під керівництвом Брума кількість людей у їхніх лавах подвоїлася, а вбивча сила нескінченно збільшилася. Він змінив тренування, розробив нові техніки викорінення гришників у Фієрді, дозволив дрюскеле просочуватися через равканські кордони, а потім почав переслідувати поодиноких Гришей в інших країнах, навіть нападати на кораблі работорговців, «звільняти» узятих у полон гришників з єдиною метою — знову закувати їх у кайдани й відправити до Фієрди, де на них чекали суд і страта. Дівчина уявляла, як зустрінеться одного дня віч-на-віч із Брумом як воїн-месник чи спритний шпигун. Але ніколи в цих фантазіях вона не сиділа навпроти нього в клітці, помираючи від голоду, зі зв’язаними руками й убрана в лахміття.
Брум, імовірно, знав, яке враження справить його ім’я. Він вичекав достатньо довго, перш ніж сказати ідеальною каельською:
— Перед вами стоїть наступна генерація дрюскеле — священного ордену, наділеного захистом верховного народу Фієрди й правом знищити вас як клас. Вони привезли вас до Фієрди, щоб злочинці постали перед судом, і цим заслужили офіцерські звання. Вони найсильніші й найкращі з-поміж наших людей.
«Бандити», — подумала Ніна.
— Коли ми припливемо до Фієрди, вас допитають і судитимуть за ваші злочини.
— Прошу, — благав один із в’язнів, — я нічого не робив. Я простий фермер. Я не заподіяв вам жодної шкоди.
— Ти ображаєш своїм існуванням Джела, — відгукнувся Брум. — Ти — паразит на цій землі. Ти здаєшся миролюбним, але як щодо дітей, котрим ти міг передати цю демонічну силу? Як щодо їхніх дітей? Я краще буду милосердним до безпомічних чоловіків і жінок, котрі зазнали жахливих збитків від мерзенних учинків Гриші.
Він повернувся до дрюскеле.
— Гарна робота, юнаки, — перейшов командир на фієрданську. — Ми негайно відпливаємо до Дієрнгольму.
Дрюскеле ледь не луснули від гордості. Щойно Брум вийшов із трюму, усі кинулися ляскати одне одного по плечу та сміятися із задоволенням чи полегшенням.
— Гарна робота, однозначно, — повторив хтось фієрданською. — П’ятнадцять гришників буде доставлено до Льодового Двору.
— Сподіваюся, тепер ми заслужили вовчу пащеку з добрячими зубами…
— Ти знаєш, що заслужили.
— Боже, як я стомився голитися щоранку.
— Я відрощу бороду аж до пупка.
Один із них простягнув руку між ґратами й схопив Ніну за волосся.
— Мені подобається ця, вона досі гарненька й кругленька. Може, ми відчинимо двері клітки та завалимо її?
Хлопець із блискучим волоссям відкинув його руку геть.
— Що з тобою не так? — заговорив він уперше відтоді, як зник Брум. Ніна на мить відчула вдячність, яка одразу зникла, коли той продовжив: — Ти блудитимеш із псом?
— Залежно від того, який у нього вигляд.
Усі навколо заволали, зареготали й рушили геть. Золотавий хлопець, котрий порівняв її з твариною, виходив із трюму останнім і, перш ніж він вийшов у коридор, Ніна сказала різкою ідеальною фієрданською:
— Які злочини?
Хлопець завмер і, коли він зиркнув на неї, очі світилися ненавистю. Дівчині вдалося не затремтіти.
— Як так сталося, що ти говориш моєю мовою? Ти служила на північних кордонах Равки?
— Я каелянка, — збрехала Ніна. — І можу розмовляти будь-якою мовою.
— Здебільшого відьмацтво.
— А під відьмацтвом ви розумієте таємні спроби навчитися читати. Ваш командир сказав, що нас судитимуть за наші злочини. Я хочу лише, щоб ти мені сказав, у яких злочинах я винна.
— Тебе судитимуть за шпигунство й злочини проти людства.
— Ми не злочинці, — додав ламаною фієрданською Творець, котрий лежав на підлозі. Він був тут довше за інших і не мав сил, щоб підвестися. — Ми звичайні люди — фермери й учителі.
«Не я, — подумала Ніна безжально. — Я — солдат».
— На вас чекає суд, — сказав дрюскеле. — Вас судитимуть навіть справедливіше, ніж ви на це заслуговуєте.
— І скількох гришників за весь час визнали невинними? — поцікавилася Ніна.
Творець захрипів: