— У тебе очі злипаються. Ти мусиш поспати.
— Не люблю човни. Погані спогади.
— Я теж.
— Тоді заспівай щось.
Ніна засміялася:
— Пам’ятаєш, я казала про те, що ти пошкодувала б, що не померла. Ти не хочеш, щоб я співала.
— Будь ласочка…
— Я знаю лише народні равканські мотиви й керчинські пияцькі пісеньки.
— Пияцьку. Якусь сороміцьку, будь ласка.
Ніна фиркнула:
— Тільки для тебе, Маро. — Вона відкашлялася й почала: — Могутній юний капітан, хоробро він пливе. Солдат, моряк і молодець — ніколи не блює.
Інеж захихотіла та схопилася за бік.
— Твоя правда. Виєш, як пес на морозі.
— Я казала тобі.
— Продовжуй!
Ніна дійсно мала жахливий голос. Але він допомагав Інеж залишатися на цьому човні цієї миті. Вона не хотіла думати про той час, коли востаннє була в морі, але зі спогадами важко боротися.
Інеж навіть не мала перебувати у фургоні того ранку, коли работорговці схопили її. Інеж було чотирнадцять, і вони з родиною відпочивали на узбережжі Західної Равки, насолоджуючись морем і виступаючи на карнавалі в передмістях Ос Керво. Дівчинка мусила допомагати таткові латати сітки, але мала того дня ледачий настрій і дозволила собі поспати трохи довше, дрімаючи під тонкими бавовняними покровами й дослухаючись, як гомонять і стогнуть хвилі.
Коли у дверях фургона з’явився чоловічий силует, Інеж навіть не подумала тікати. Вона лише пробурмотіла: «Татку, ще кілька хвилин».
Враз її схопили за ноги й виволокли з фургона.
Дівчинка добряче вдарилася головою об землю. Нападників було четверо — усі кремезні чолов’яги, мореплавці. Інеж спробувала закричати, і їй запхали до рота кляп. Чоловіки зв’язали дівчинці долоні та зап’ястя, і один із них перекинув її через плече й разом з іншими стрімко кинувся до баркаса, пришвартованого біля печери.
Пізніше Інеж дізналася, що узбережжя було улюбленим місцем работорговців. Вони відстежували сулійські каравани зі свого корабля й веслували до того місця в сутінках, коли табір майже вимирав.
Решту подорожі Інеж пам’ятала нечітко. Її кинули до вантажного трюму разом із групою інших дітлахів — хтось був старший, хтось — менший. Здебільшого тут були дівчатка, але траплялися й хлопчики. Вона була єдиною сулійкою, але кілька дітей розмовляли равканською та оповіли власні історії про те, як їх схопили. Одну дитину вихопили з батькової верфі, інша дівчинка гралася в лагуні й відійшла занадто далеко від друзів. Котрусь продав старший брат, щоб сплатити свої картярські борги. Моряки розмовляли мовою, котрої Інеж не розуміла, але хтось із дітей сказав, що їх везуть на один із найбільших зовнішніх Керчинських островів, де продадуть з аукціону приватним особам — власникам будинків насолоди в Керчі й Новозем’ї. Люди з’їдуться з усього світу, аби досхочу поторгуватися. Інеж гадала, що работоргівлю в Керчі заборонено, але виявилося, що нею й досі займаються.
Дівчинка ніколи раніше не бачила аукціонного помосту. Коли вони врешті кинули якір, її вивели на палубу й передали одній із найгарніших жінок, яких Інеж доводилося бачити. Красуня була високою білявкою з очима горіхового відтінку й копицею золотого волосся.
Жінка підняла вище свій ліхтар і перевірила кожен дюйм тіла Інеж: зуби, груди, навіть ступні. Потім смикнула дівчинку за матове чорне волосся: «Голову треба поголити». Зробила крок назад і промовила: «Гарненька. Кощава й пласка, як пательня, але шкіра просто бездоганна».
Вона відвернулася, щоб поторгуватися з моряками, а Інеж і далі стояла, притуливши зв’язані руки до грудей. Ніхто не застібнув їй блузку, і спідниця залишалася задертою до талії. Дівчинка бачила, як мерехтить місячне сяйво у хвилях невеликої бухти. «Стрибай, — подумала вона. — Що б не чекало на тебе на морському дні — усе одно це буде краще, аніж пані, котра забере тебе». Але так і не наважилася.
Дівчина, якою вона стала, стрибнула б, не роздумуючи жодної секунди, та ще б, імовірно, потягнула за собою когось із моряків. А може, вона дурила саму себе. Вона ж наче застигла, коли Цьоця Гелін причепилася до неї в Західній Клепці. Вона не була сильнішою чи мужнішою, ніж налякане сулійське дівчатко, принижене й паралізоване на палубі того корабля.
Ніна продовжувала співати щось про моряка, котрий покинув свою кохану.
— Навчи мене співати приспів, — попросила Інеж.
— Тобі потрібно відпочивати.
— Лише приспів.
Ніна навчила її слів, і дівчата співали разом, продираючись крізь текст пісні, безнадійно не потрапляючи в такт, аж поки не згасли ліхтарі.