— Чорна сурма, — дівчина підійшла ближче й відтягнула хлопцеве підборіддя кінчиками пальців. — Розтисни щелепи, Матаясе. Ти так сточиш свої зуби, що нічого не залишиться.
Він склав руки на грудях.
Дівчина натрусила трохи сурми йому на голову й кинула пригнічений погляд.
— Чому хоробрий дрюскеле Матаяс Гелвар не їсть м’яса? — працюючи, поцікавилася вона театральним голосом. — То достоту сумна історія, дитинко. Прикра Гриша розкришила його зуби, і тепер він може їсти тільки пудинг.
— Припини це, — буркнув хлопець.
— Що? Відхили голову назад і не рухайся.
— Що ти там робиш?
— Роблю твої брови та вії темнішими. Ну, знаєш, як дівчатка перед вечіркою. — Напевно, Матаяс скривився, бо дівчина зареготала. — Ну в тебе й вираз обличчя!
Вона нахилилася вперед, і коричневе волосся торкалося хлопцевих щік, поки Ніна втирала кольори сурми в його брови. Її рука човником торкалася його щоки.
— Заплющ очі, — пробурмотіла дівчина. Її великі пальці пройшлися його віями, і Матаяс зауважив, що затамував дихання.
— Я, мабуть, пахну, як і весь корабель.
Ні, вона пахне чимсь солодким, приємним, наче…
— Іриска?
Ніна винувато скосила очі.
— Каз попередив нас спакувати лише те, що потрібно для подорожі. Дівчині необхідно їсти. — Вона занурила руку в кишеню й дістала звідти мішечок з ірисками. — Хочеш?
«Так».
— Ні.
Вона знизала плечима й поклала цукерку собі до рота, закотила очі й задоволено зітхнула:
— Так добре.
Це стало принизливим прозрінням, але Матаяс ураз зрозумів, що може цілісінький день дивитися, як вона їсть. Одна з речей, котрі найбільше подобалися йому в Ніні, — вона насолоджувалася всім, були це іриски, чи холодна джерельна вода, чи сухе оленяче м’ясо.
— Тепер очі, — сказала вона, смокчучи цукерку, і дістала з набору іншу крихітну пляшечку. — Ти мусиш потримати їх розплющеними.
— Що це? — нервово запитав хлопець.
— Настоянка, яку розробила Гриша на ймення Женя Сафін. Найбезпечніший спосіб змінити колір очей.
Вона знову нахилилася. Щоки почервоніли від холоду, уста злегка розтулені. Її губи були за кілька сантиметрів від його власних. Якби хлопець сів рівніше, вони б поцілувалися.
— Ти мусиш дивитися на мене, — проінструктувала дівчина.
«Я й так дивлюся».
Матаяс зустрівся з Ніною поглядом.
«Ти пам’ятаєш цей берег?» — хотів запитати, хоча й так знав, що вона мусить пам’ятати.
— Якого кольору ти робиш мені очі?
— Ч-ш-ш-ш. Це складно. — Ніна злегка торкнулася пальцями до крапель і піднесла їх близько до його зіниць.
— Чому б тобі просто не запхати їх усередину?
— Чому б тобі просто не припинити базікати? Чи ти хочеш, щоб я тебе осліпила?
Хлопець замовк.
Урешті дівчина відхилилася, ковзаючи поглядом Матаясовими рисами обличчя.
— Карі, — вирішила вона. Потім підморгнула. — Як іриска.
— Що ти маєш намір робити з Бо Юл-Баюром?
Ніна випросталася й позадкувала на крок, обличчя зробилося непроникним.
— Що ти маєш на увазі?
Йому стало шкода, що її грайливий настрій зник, але це не мало значення. Матаяс озирнувся через плече, щоб переконатися, що ніхто не підслуховує.
— Ти точно знаєш, що я маю на увазі. І на мить не повірю, що ти дозволиш цим людям передати Бо Юл-Баюра до рук Керчинської Торговельної Ради.
Вона заховала пляшечку назад до однієї з шухляд.
— Нам доведеться повторити це принаймні двічі, поки ми дістанемося Льодового Двору, тож я зможу зробити колір глибшим. Збери свої речі. Каз хоче, щоб ми залишили корабель за годину. — Вона щільно зачинила кришку скрині й підняла кайдани. Потім дівчина зникла.
Коли вони прощалися із членами екіпажу, небо вже перетворилося з рожевого на золоте.
— Побачимося в дієрнгольмській гавані, — вигукнув Шпехт. — Жодних плакальників.
— Жодних погребінь, — відгукнулися інші. Дивні люди.
Каз на превеликий жаль усіх інших і рота не розтулив, щоб повідомити, як точно вони збираються дістатися до Бо Юл-Баюра, а потім вибратися з Льодового Двору з ученим на буксирі. Принаймні він дав зрозуміти, що коли вони отримають свій трофей, «Феролінд» залишиться їхнім засобом для втечі. Він мав папери з керчинською печаткою, котрі підтверджували, що всі мита було сплачено, а всі клопотання здійснили представники компанії «Ханрад Бей», аби отримати дозвіл на перевезення хутра й товарів із Фіерди до Зірфурта — портового міста на півдні Керчу.