Вони помарширували від скелястого узбережжя до стрімчаків. Наближалася весна, але земля досі була вкрита достатньо грубим шаром льоду, тож лізти вгору було нелегко. Коли врешті дісталися верхів’я скелі, зупинилися, щоб відновити дихання. «Феролінд» і досі можна було побачити на обрії, його вітрила майоріли на вітрі, котрий шмагав щоки Покидьків.
— Святі, — прошепотіла Інеж. — Ми таки зробили це.
— Я провів кожну хвилину кожного нікчемного дня, мріючи, як зійду з того корабля, — додав Джаспер. — То чому я раптом сумую за ним?
Вілан тупнув черевиком.
— Може, тому, що вже починає здаватися, що наші ноги от-от відмерзнуть?
— Коли ми отримаємо грошенята, ти зможеш палити крюґе, щоб зігрітися, — кинув Каз. — Ходімо.
Він залишив свій ціпок із воронячою головою на «Феролінді» й замість нього використовував менш пізнавану палицю. Джаспер зі скорботою відмовився від своїх дорогоцінних револьверів із прикрашеними перлинами руків’ями на користь кількох неприкрашених пістолів, а Інеж довелося зробити те саме зі своїм надзвичайним набором ножів і кинджалів, залишивши лише ті, з якими вона зможе розлучитися, коли вони увійдуть до в’язниці. Це було практично, але Матаяс знав, що ті талісмани мають свою силу.
Джаспер звірився з компасом, і всі повернули на південь, шукаючи дорогу, котра приведе їх прямісінько до головного торгового шляху.
— Я збираюся навіть заплатити комусь, щоб палив мої крюґе для мене.
Каз пішов у ногу поруч із ним.
— Чому б тобі не заплатити комусь іншому, щоб той заплатив комусь, хто палитиме твої крюґе для тебе? Саме так роблять серйозні гравці.
— А знаєш, що роблять справді великі боси? Вони платять комусь, щоб заплатив комусь, щоб…
Голоси змовкли, коли хлопці потупали вперед, а Матаяс та решта рушили слідом. Але Гелвар помітив, що кожен із них кинув останній прощальний погляд на «Феролінд», що зникав із поля зору. Ця шхуна була частиною Керчу, шматочком їхньої домівки, останньою знайомою річчю, яка щомиті пливла все далі.
Матаяс навіть відчув щось схоже на легеньку симпатію, але коли вони всі марширували вперед того ранку, він мусив зізнатися собі, що радіє, спостерігаючи, як ці канальні щури раптом затремтіли й напружилися. Вони казали, що знають, що таке холод, але в білої півночі був спосіб змусити чужинців переоцінити свої висловлювання. Усі спотикалися й хиталися, незграбні в нових черевиках, намагалися знайти спосіб, як пересуватися по вкритому міцною кіркою снігу, і вже незабаром Матаяс опинився на чолі, задаючи темп, хоча Джаспер і далі ретельно стежив за компасом.
— Тримай свої… — Матаяс зробив паузу й показав кілька жестів Віланові. Він не знав керчинського слова «окуляри від снігу» чи навіть самого слова «сніг», якщо вже бути чесним. Не цих термінів можна навчитися в тюрмі. — Тримай свої очі захищеними або пошкодиш їх назавжди. — Люди втрачали зір на далекій півночі. Вони втрачали губи, вуха, носи, кисті рук і ступні. Ці землі були безплідні й жорстокі. От і все, що бачила більшість людей. Але для Матаяса вони були прекрасними. У кризі жив дух Джела. Він мав колір, і форму, і навіть запах, якщо ти знав, де шукати.
Він рвучко попрямував уперед, майже заспокоївшись, так, наче тут Джел міг почути його й утамувати його стривожений розум. Крига принесла із собою спогади про дитинство, про полювання з батьком. Вони жили значно південніше, біля Галмгенду, але взимку та частина Фієрди не надто відрізнялася від цієї — біло-сірого світу, що його розтинали гайки чорнотілесих дерев і виступи кам’яних скупчень, котрі виростали невідомо звідки, схожі на уламки суден на голому дні океану.
Перший день сходження нагадував очищення — короткі розмови, біла тиша півночі, котра вітала Матаяса й запрошувала назад, не засуджуючи. Він чекав, що буде більше нарікань, але навіть Вілан просто похилив голову та йшов уперед. «Усі вони виживальники, — зрозумів Гелвар. — Вони пристосовуються». Коли сонце почало спускатися до обрію, вони з’їли свої порції сушеної яловичини й сухарів і попадали до наметів, не кажучи жодного слова.
Проте наступний ранок приніс із собою смерть тиші й крихкого Матаясового умиротворення. Тепер, коли вони зійшли з корабля й були далеко від його екіпажу, Каз наважився вдатися в деталі плану.
— Якщо все буде гаразд, ми збираємося зайти й вийти з Льодового Двору ще до того, як фієрданці зрозуміють, що їхній дорогоцінний учений зник, — повідомив Каз, коли всі закинули за спини наплічники й продовжили прокладати собі шлях на південь. — Коли ми увійдемо до в’язниці, нас відведуть до зони очікування під чоловічими й жіночими камерами, поки не визначаться з покаранням. Якщо Матаяс не помилявся й усі процедури досі залишаються такими самими, патруль проходить тричі на день поміж камерами, щоб перелічити поголів’я в’язнів. Коли ми виберемося з камер, матимемо щонайменше шість годин, щоб дістатися до посольства, визначити, де на Білому острові перебуває Бо Юл-Баюр, і вивести його до гавані, перш ніж вони зрозуміють, що когось бракує.