— Пішки, — відрубав Каз. — У цьому й краса мого плану. Пам’ятаєте, що я казав про те, куди треба спрямовувати увагу дурника? Біля посольських воріт усі очі фокусуються на гостях, які приїжджають до Льодового Двору. Люди, які йдуть геть, уже не цікавлять вартових.
— А навіщо тоді бомби? — здивувався Вілан.
— Запобіжні заходи. Між Льодовим Двором і гаванню простягнулося сім миль шляху. — Палицею він намалював на снігу лінію. — Головна дорога перетинає ущелину. Якщо підірвемо міст, ніхто не зможе кинутися навздогін.
Матаяс ухопився руками за голову, уявляючи спустошення, яким ці ниці створіння збираються розплатитися зі столицею його батьківщини.
— Це один-єдиний в’язень, Гелваре, — сказав Каз.
— І міст, — послужливо запропонував Вілан.
— І все, що потрібно підірвати, між ними, — додав Джаспер.
— Заткніть пельки, — проревів Матаяс.
Джаспер стенув плечима.
— Фієрданці.
— Мені щось це не подобається, — зауважила Ніна.
Каз звів брову.
— Що ж, хоч у чомусь ви з Гелваром зійшлися.
Вони йшли далі на південь, узбережжя давно залишилося позаду, дедалі частіше болотисті ліси розтинали кригу, то тут, то там з’являлися проблиски чорної землі та сліди тварин — підтвердження того, що світ тут живий, що серце Джела б’ється всюди. Запитання від інших не вщухали:
— Ще раз: скільки вартових веж на Білому острові?
— Як гадаєш, Юл-Баюр буде в палаці?
— На Білому острові розташовані казарми вартових. А раптом він там?
Джаспер із Віланом дискутували, які вибухові речовини можна змішати із засобів, які знайдуть у пральні, і чи можуть вони накласти руку на запаси пороху в посольському секторі. Ніна допомагала Інеж визначити, який темп буде достатнім, щоб подолати шахту сміттєспалювача й надійно закріпити мотузку, якою інші дістануться нагору.
Вони невпинно перевіряли знання одне одного щодо архітектури та процедур у Дворі, схему трьох воріт кільцевої стіни, збудованих навколо внутрішнього двору.
— Перший пропускний пункт?
— Чотири вартові.
— Другий пропускний пункт?
— Вісім вартових.
— Ворота в стіні?
— Четверо, якщо ворота не функціонують.
Вони, наче хор воронів, що зводить із розуму, лементували в Матаясових вухах: «Зрадник, зрадник, зрадник».
— Жовтий Протокол? — питав Каз.
— Заворушення в секторі, — відповіла Інеж.
— Червоний Протокол?
— Порушення закону в секторі.
— Чорний Протокол?
— Ми всі приречені? — припустив Джаспер.
— Тут немає про що говорити, — промовив Матаяс, натягаючи каптур щільніше, і потягнувся вперед.
Вони навіть змусили його продемонструвати, як б’ють різні дзвони. Це була необхідність, але Гелварові здавалося, що він наспівує, наче дурник:
— Дзень, бом, дзень, дзень, бом. Ні, зачекайте… Дзень, дзень, бом, дзень, дзень.
— Коли я розбагатію, — казав позаду нього Джаспер, — подамся кудись, де ніколи більше не побачу снігу. А ти що зробиш, Вілане?
— Точно не знаю.
— Думаю, тобі варто купити золотий рояль…
— Флейту.
— І давати концерти на баржі насолод. Можеш пришвартувати її просто навпроти таткового будинку.
— Ніна може підспівувати, — вставила свої п’ять копійок Інеж.
— Влаштуємо дует, — виправила її Ніна. — Татові доведеться переїхати.
Вона дійсно співала жахливо. Матаяс ненавидів той факт, що знає це, але не міг припинити зиркати на неї через плече. Нінин каптур упав на спину, і пишні хвилі волосся спадали на комірець.
«Чому я продовжую це робити?» — міркував Матаяс у припливі розчарування. На кораблі це теж траплялося. Він наказував собі не дивитися на неї, а далі помічав, що очі шукають дівчину серед інших.
Це було дурнею — вдавати, що вона не бентежить його думок. Вони з Ніною вже йшли цією територією разом. Якщо його розрахунки правильні, їх викинуло на берег за кілька миль від того місця, де став на якір «Феролінд». Усе почалося з бурі, і якоюсь мірою ця буря ніколи не вщухала. Ніна ввірвалася в його життя з вітром і дощем і змусила його світ закружляти. Він і досі не відновив рівноваги.
Шторм налетів невідомо звідки, хитаючи корабель, наче іграшку, серед хвиль. Море гралося, поки йому не набридло, а потім затягло судно з хитросплетінням мотузок, вітрил і людей, що не припиняли кричати, під воду.
Матаяс пригадує, яка темна була вода, яка жахливо холодна, яка мовчазна її глибина. Наступне, що він пам’ятає, — як випльовує солону воду, спазматично дихаючи. Хтось поклав руку йому на груди, і вони разом розтинають воду. Хоча холод був нестерпний, але тепер йому якось удавалося із цим боротися.