— Прокидайся, ти, нікчемна горо м’язів, — чітка фієрданська, чиста, вишукана, наче розмовляє шляхтич. Матаяс повернув голову й був шокований, побачивши, що молода відьма, котру вони впіймали на південному узбережжі Мандрівного Острова, тримає його й щось бурмоче собі під ніс равканською. Він знав, що вона не справжня каелянка. Якимось чином їй удалося звільнитися від пут і клітки. Кожна його частинка запанікувала, і, якби він був менш нажаханим чи закляклим, почав би боротися.
— Рухайся, — повторила вона фієрданською, задихаючись. — Святі, чим вони тебе годують? Ти важиш, як добрячий віз сіна.
Дівчина важко борсалася, загрібаючи за обох. Вона врятувала йому життя. Чому?
Він сіпнувся в її руках, відштовхнувся ногами, щоб поплисти вперед. Матаяс здивувався, коли почув, як дівчина тихенько схлипнула.
— Дякувати святим, — сказала вона. — Пливи, ти, велетенський йолопе.
— Де ми? — ошелешено запитав хлопець.
— Не знаю, — видихнула вона, і Матаяс почув жах у її голосі.
Він штурхнув відьму геть.
— Ні, — крикнула вона. — Не відпускай!
Але він грубо відштовхнув її, розриваючи обійми. Коли хлопець вислизнув із її рук, холод поглинув його. Біль був різким і раптовим, кінцівки стали млявими. Вона користувалася своїми ненормальними чарами, щоб зігрівати його. Він потягнувся до дівчини крізь темряву.
— Дрюсе! — покликав він, присоромлений жахом у своєму голосі. Це було фієрданське слово на позначення відьми, але він не знав її імені.
— Дрюскеле! — гукнула дівчина, і наступної миті Матаяс відчув, як його пальці зачепилися за неї в чорній воді. Він схопився міцніше й притягнув її до себе. Її тіло не здавалося теплим, але щойно вони доторкнулися, біль відступив від його власної плоті. Хлопця охопили вдячність і різка зміна почуттів.
— Нам потрібно знайти землю, — видихнула дівчина. — Я не можу плисти й змушувати обидва наші серця битися.
— Я плистиму, — відповів дрюскеле. — Ти… Я плистиму. — Він притиснув дівочу спину до своїх грудей, охопивши своїми руками її тіло так само, як хвилину тому вона тримала його, наче дівчина йшла під воду. А вона таки йшла, вони обоє йшли чи скоро підуть на дно, якщо спершу не замерзнуть до смерті.
Він спокійно відштовхувався ногами, намагаючись не витрачати забагато енергії, але вони обоє знали, що це намарне. Корабель був не дуже далеко від твердої землі, коли налетів шторм, але зараз стало темно. Можливо, вони пливли до узбережжя, а можливо, навпаки — у відкрите море.
Крім їхнього дихання, хлюпання води й гуркоту хвиль, не було жодного іншого звуку. Він продовжував рухатися — хоча, можливо, вони просто пливли по колу — а вона допомагала їм дихати. Хто першим із них здасться, Матаяс не знав.
— Чому ти врятувала мене? — запитав нарешті.
— Не витрачай даремно енергію. Не розмовляй.
— Чому ти зробила це?
— Тому що ти людське створіння, — кинула дівчина розгнівано.
Бреше. Якщо вони виберуться на берег, їй, щоб вижити, знадобиться фієрданець — хтось, хто знає цю землю, хоча було зрозуміло, що вона знає мову. Звичайно, вона знала. Усі вони, шахраї та шпигуни, спеціально натреновані, щоб полювати на таких, як він, на людей, котрі не мають цього протиприродного дару. Вони були хижаками.
Матаяс продовжував відштовхуватися ногами, але м’язи стомилися, і він уже відчував, як повільно насувається холод.
— Уже здалася, відьмо?
Гелвар відчув, як струснулося її виснаження, і кров знову ринула до пальців на руках і ногах.
— Я притримуюся твого темпу, дрюскеле. Якщо ми помремо, тобі доведеться йти в наступне життя з тягарем.
Він навіть злегка посміхнувся. Їй точно не бракувало внутрішнього стержня. Це було очевидно, навіть коли дівчина сиділа в клітці.
Так вони й провели ту ніч, глузуючи одне з одного, коли хтось слабшав. Вони знали лише море, кригу, випадковий сплеск, котрий міг бути хвилею чи чимось голодним, що рухалося до них під водою.
— Дивись, — прошепотіла відьма, коли на обрії зазоріло рожево й безтурботно. Там, удалині, він зміг упізнати виступ крижаного мису та благословенний чорний рубець темного гравійного берега. Земля.
Не гаяли часу на відчуття полегшення чи радощі. Відьма відкинула голову, відпочиваючи на хлопцевому плечі, поки він плив уперед, сантиметр за нікчемним сантиметром: кожна хвиля штовхала їх назад, наче море не бажало послабити свої обійми. Нарешті їхні ноги торкнулися дна, і вони напівдопливли, напівдоповзли до берега. Розпалися на окремі шматки, і Матаясове тіло повнилося стражданнями, поки він витягував себе на чорні скелі мертвої та промерзлої землі.