Спочатку йти не вдавалося. Обоє рухалися ривками, намагаючись опанувати тіло й тремтячи від холоду. Кінець-кінцем хлопцеві вдалося зіп’ястися на ноги. Він думав просто піти геть і знайти прихисток без неї. Дівчина стояла, зіпершись на долоні й коліна, нахиливши голову, волосся вологою сплутаною масою вкривало обличчя. У хлопця з’явилося чітке відчуття, що вона збирається лягти й більше не підвестися.
Матаяс зробив крок, потім іще один. Повернувся. Хай би які в неї були причини, вона врятувала його життя минулої ночі — і неодноразово, а знову й знову. Це був кревний борг.
Дрюскеле непевним кроком повернувся до відьми й простягнув їй руку.
Коли вона підвела до нього очі, на її обличчі з’явився вираз неприхованої відрази й утоми. Він побачив сором, котрий прийшов разом із вдячністю, і зрозумів, що на цю коротку мить дівчина стала його дзеркалом. Вона теж не хотіла бути його боржницею.
Матаяс міг вирішити замість неї. Занадто великим був його борг перед нею. Він нахилився, посмиком звів її на ноги, і парочка, накульгуючи, пішла геть від берега.
Вони йшли туди, де, як сподівався Гелвар, був захід. Сонце може зіграти з твоїми органами чуття злий жарт тут, на далекій півночі, а компаса, щоб прокласти шлях, вони із собою не мали. Насунулася темрява, і Матаяс уже відчував, як прокидається справжня паніка, коли вони нарешті помітили перший китобійний табір. У ньому було безлюдно — ці віддалені поселення оживали лише навесні — і майже нічого, окрім круглої сторожки, зведеної з кісток, дерну та звіриних шкур. Але цей прихисток давав їм надію пережити сьогоднішню ніч.
На дверях не було замка. Вони практично завалилися досередини.
— Дякую, — простогнала дівчина, упавши біля округлого вогнища.
Він не відповів. Їм по-справжньому поталанило знайти цей табір. Якби їх викинуло на берег кількома милями вище узбережжям, їм би вже був гаплик.
Китобої залишили в огнищі торф і сухі тріски для розпалювання. Матаяс заходився видобувати вогонь, намагаючись змусити їх горіти, а не лише диміти. Він був неповороткий, стомлений і настільки голодний, що радо згриз би власний черевик. Почувши шурхіт позаду себе, хлопець озирнувся й ледь не впустив шматочок деревини, котрий використовував, щоб видобути слабенькі вогники.
— Що ти робиш? — гавкнув він.
Вона озирнулася через плече — через абсолютно голе плече — і відповіла:
— А є щось, що я маю робити?
— Миттю одягнися!
Дівчина закотила очі.
— Я не збираюся замерзнути до смерті, щоб захистити твої цнотливі почуття.
Хлопець брутально копнув багаття, але відьма проігнорувала його й продовжувала знімати решту одягу, — туніку, штани, усю свою білизну, — потім загорнулася в одну з укритих кіптявою оленячих шкур, складених стосом біля дверей.
— Святі, ці запахи, — пожалілася вона, соваючись і споруджуючи собі гніздо з кількох інших шкур і ковдр біля вогню. Щоразу, коли вона рухалася, оленяча накидка розчахувалася й на світ з’являлася плоть округлої литки, біла шкіра, затінок між грудьми. Це все було навмисне. Він знав. Відьма хотіла збентежити його. Він мусить зосередитися на вогнищі. Матаяс ледве не помер, і якщо йому не вдасться розвести порядний вогонь, знову може загинути. Якби ще вона припинила свій клятий шум. Скіпка зламалася в хлопцевих руках.
Ніна фиркнула й уляглася у своєму шкіряному кубельці, спираючись на лікоть.
— Заради святих, дрюскеле, що з тобою не так? Я лише хотіла зігрітися. Обіцяю не ґвалтувати тебе, поки ти спатимеш.
— Я не боюся тебе, — роздратувався хлопець.
Дівчина розпусно всміхнулася:
— Тоді ти дійсно такий дурний, яким здаєшся.
Матаяс залишився сидіти навпочіпки біля вогню. Він знав, що мав би лягти біля неї. Сонце сіло, і ставало дедалі холодніше. Він боровся із собою, щоб не клацати зубами, і їм знадобиться тепло одне одного, аби пережити цю ніч. Це не мало б його непокоїти, але хлопець не хотів наближатися до Ніни. «Бо вона вбивця, — казав він собі. — Ось чому. Вона вбивця й відьма».
Гелвар змусив себе підвестися та підійти широкими кроками до ковдр. Але Ніна простягнула руку, щоб зупинити його.
— Навіть і не мрій умощуватися біля мене в цьому одязі. Ти наскрізь мокрий.