— Ґхезен! — вигукнув Вілан. — Що це таке?
— Це те, що фієрданці роблять із гришниками, — відгукнулася Ніна. Її обличчя розслабилося, але зелені очі невідривно дивилися вперед.
— Це те, що роблять злочинці, — сказав Матаяс, відчуваючи, як скрутилися нутрощі. — Вогнища поза законом, відколи…
Ніна вихором повернулася до нього й сильно штовхнула в груди.
— Не смій! — Дівчина була обурена, і лють мерехтіла навколо неї, наче німб. — Скажи мені, коли останнього разу когось переслідували за те, що він спалив Гришу? А коли ви спускаєте псів, хоча б називаєте це вбивством?
— Ніно…
— А коли ви одягаєте уніформу, щоб зробити це, може, називаєте вбивство якимсь іншим словом?
І тоді вони почули стогін, наче заскрипів гіллям вітер.
— Святі, — прошепотів Джаспер. — Один із них живий.
Звук долинув знову — ледь чутне голосіння виривалося з чорного остову крайнього тіла праворуч. Годі було й гадати, ця фігура чоловіча чи жіноча. Волосся було спалене, одяг запікся, прикипів до кінцівок. Чорне шмаття шкіри подекуди відпало, оголивши рожеву плоть.
Ридання вирвалося з Ніниного горла. Вона здійняла руки, але вони тремтіли занадто сильно, щоб можна було використати свою силу, аби припинити страждання нещасного створіння. Вона повернула обличчя з очима, повними сліз, до інших.
— Я… будь ласка, хтось.
Джаспер поворухнувся першим. Пролунало два постріли — і тіло змовкло. Стрілець повернув пістолі до кобури.
— Чорт забирай, Джаспере, — гримнув Каз, — ти щойно розповів усій окрузі про нашу присутність.
— Вони й так думають, що ми група мисливців.
— Ти мав би дати Інеж зробити це.
— Я не хотіла цього робити, — тихо відповіла Інеж. — Дякую, Джаспере.
Казова щелепа смикнулася, але він не промовив більше жодного слова.
— Дякую, — видихнула Ніна. Вона попрямувала замерзлою землею, слідуючи вигинами шляху серед снігу. Дівчина плакала й спотикалася на горбистій місцевості.
Матаяс пішов за нею. Тут було замало орієнтирів і просто було заблукати.
— Ніно, тобі не можна відділятися від групи…
— Це те, до чого ти збираєшся повернутися, Гелваре, — відізвалася дівчина різко. — Це країна, якій ти мрієш служити. Пишаєшся нею?
— Я ніколи не відправляв гришників на багаття. З ними має справу правосуддя…
Вона повернулася до нього, витріщившись, в очах замерзали сльози.
— Чому тоді ваше так зване чесне правосуддя не виправдало жодного гришника?
— Я…
— Тому що наш злочин — існування. Ми самі вже злочин.
Матаяс замовк, а коли знову заговорив, розривався між соромом від того, що збирався сказати, і необхідністю промовити слова, усі слова, що бубнявіли всередині, слова, котрі для нього досі звучали правильно.
— Ніно, а тобі спадало колись на думку таке, що, може… може, ти не мала б існувати?
У дівочих очах спалахнув зелений вогонь. Вона наблизилася на крок до дрюскеле, і він відчув, як вона випромінює лють.
— Може, це ви не мали б існувати, Матаясе? Такі слабкодухі та м’якотілі, з вашими мізерними життями й низькосортними нікчемними забобонами. З вашим поклонінням дерев’яним духам і духам криги, котрі не переймаються тим, щоб з’явитися перед очі. Але ви бачите й справжню силу й не можете дочекатися, щоб викорінити її.
— Не глузуй із того, на чому не розумієшся.
— Мої кпини ображають тебе? Мій народ радо вітав би твій сміх у цих варварських місцях. — На її обличчі блиснув вираз найвищого задоволення. — Равка відновлюється. І з нею Друга армія. А коли вони завершать, я сподіваюся, на вас чекає заслужена кара. Я сподіваюся, що вони закують дрюскеле в кайдани й змусять вас стоячи слухати перелік злочинів, щоб світ знав лік вашим вадам.
— Якщо ти так палко мрієш побачити воскресіння Равки, чому досі не там?
— Бо я хочу, щоб ти отримав своє помилування, Гелваре. Я хочу, щоб ти був тут, коли Друга армія промарширує на північ і знищить дощенту кожний клаптик цього смітника. Я сподіваюся, вони спалять твої поля й посипатимуть сіллю твої землі. Я сподіваюся, вони відправлять твоїх друзів і твою родину на багаття.
— Вони вже це зробили. Мою маму, мого батька, мою няньку. Пекельні солдати, твої дорогоцінні переслідувані гришники випалили наші села до пня. Мені немає чого втрачати.
Ніна відповіла гірким сміхом:
— Либонь, твоє перебування в Пекельних Воротах було занадто коротким, Матаясе. Завжди є що втрачати.