20
Ніна
«Я відчуваю їхній сморід». Ніна обтрушувала волосся й одяг, похитуючись серед снігів і намагаючись утамувати нудоту. Вона не могла відігнати від себе образи тих тіл, запаленої червоної плоті, що проглядала крізь обпечені чорні нутрощі, схожі на нагромаджене вугілля. Дівчині здавалося, що вона вкрита їхнім попелом, смородом паленого м’яса. Дівчина не могла вдихнути на повні груди.
Поруч із Матаясом можна було легко забути, хто він такий по суті, що він насправді думає про неї. Вона перекроювала його вчергове лише сьогодні зранку, терпляче зносячи його лихі погляди й ремствування. Ні, вона насолоджувалася ними, вдячна, що існує привід побути біля нього, безглуздо насолоджувалася щоразу, коли майже змушувала хлопця розреготатися. «Святі, чому я піклуюся про нього?» Чому одна усмішка Матаяса Гелвара важила так само багато, як п’ятдесят чиїхось інших? Вона відчувала, як б’ється серце дрюскеле, коли відхиляла його голову, щоб попрацювати з очима. Ніна думала про те, щоб поцілувати хлопця. Вона хотіла поцілувати його й була переконана, що в нього на думці те саме. «А може, він думав, як би знову задушити мене».
Ніна не забула, що Матаяс сказав на «Феролінді», коли запитав, що вона планує робити з Бо Юл-Баюром, чи справді вона збирається передати вченого до Керчу. Якщо вона саботує Казову місію, чи коштуватиме це Матаясові його помилування? Ніна не могла на таке піти. Не мало значення, ким він був, — дівчина завдячувала йому своєю свободою.
Після корабельної катастрофи вони з Матаясом подорожували три тижні. Не мали компаса, не знали, куди йдуть. Навіть не мали гадки, де саме на північному узбережжі їх викинуло на берег. Довгими днями вони завзято йшли крізь сніги, морозні ночі проводили в будь-яких недорозвинених прихистках, котрі спромоглися звести, чи в безлюдних халупах китобійних таборів, якщо їм таланило наштовхнутися на них. Їли смажені водорості, кожну травинку чи бульбу, котру вдавалося знайти. Коли вони виявили схованку із засушеним оленячим м’ясом на дні якогось наплічника в одному з таборів, здавалося, що сталося диво. Накинулися на нього в німому блаженстві, почуваючись сп’янілими від смаку.
Після першої ночі вони спали, загортаючись у весь сухий одяг і ковдри, котрі могли знайти, але по різні боки вогнища. Якщо не було деревини чи розпалювальної суміші, скручувалися одне навпроти одного, заледве торкаючись, але зранку просиналися в обіймах, дихаючи в унісон, загорнувшись у кокон збентеженого сну, перетворившись на один серпоподібний місяць.
Щоранку він жалівся, що її неможливо розбудити:
— Це наче намагатися підняти мертвяка.
— Мертвим потрібно на п’ять хвилин більше, — відповідала дівчина й ховала голову в хутро.
Він тупцяв довкола, збирав ті кілька речей, що вони мали, якомога гучніше бурмочучи собі під ніс: «Ледача, сміховинна, самозакохана…» — поки врешті дівчина не підводилася та не заходилася готуватися до чергового дня.
— Що ти збираєшся зробити найперше, коли дістанешся додому? — запитала вона в один із безкінечних днів, коли вони сунули снігом, сподіваючись знайти якийсь слід цивілізації.
— Поспати, — відповів хлопець. — Прийняти ванну. Помолитися за загиблих друзів.
— А, точно, за інших злодіїв і вбивць. Між іншим, як ти став дрюскеле?
— Твої друзі вирізали мою родину під час одного з набігів Гриші, — відізвався холодно. — Брум прихистив мене й дав мені те, за що варто боротися.
Ніні не хотілося вірити цим словам, але вона знала, що це може бути правдою. Битви траплялися, і невинні життя танули під перехресним вогнем. Так само тривожно було думати про монстра Брума як про якийсь символ батьківської любові.
Сперечатися чи просити вибачення не здавалося правильним, тож вона бовкнула перше, що спало на думку:
— Єр молле пе унет. Енель мьорд є неж афва трохем веррет. Моє покликання — захищати тебе. Лише смерть звільнить мене від цієї присяги.
Матаяс приголомшено витріщився на неї:
— Так дрюскеле присягають Фієрді. Звідки ти знаєш ці слова?
— Я намагалася вивчити про Фієрду все, що зможу.
— Навіщо?
Ніна повагалася, але врешті промовила:
— Щоб не боятися вас.
— Ти не здаєшся наляканою.
— А ти боїшся мене? — запитала дівчина.
— Ні, — відповів, і голос видався майже здивованим. Раніше він уже стверджував, що не боїться її. Тепер Ніна повірила. Спробувала нагадати собі, що в цьому немає нічого доброго.