Вони йшли якийсь час, а потім Матаяс поцікавився:
— А що ти збираєшся зробити найперше?
— Поїсти.
— Поїсти що?
— Усе. Тушкованої капусти, вареників із картоплею, пирогів із порічками, млинців із цитриновою цедрою. Не можу дочекатися, як побачу Зоїне обличчя, коли я, прогулюючись, прийду до Маленького Палацу.
— Зоя Назяленскі?
Ніна рвучко пригальмувала.
— Ти її знаєш?
— Ми всі знаємо. Вона могутня відьма.
Тоді в дівчини сяйнула здогадка: для дрюскеле Зоя була кимось на кшталт Ярла Брума — безжальною, жорстокою, чимось, що ховається в темряві, несучи в руках смерть. Зоя була чудовиськом для цього хлопчини. Думка тривожила Ніну.
— Як ти вибралася з клітки?
Ніна змигнула:
— Що?
— На кораблі. Ти була зв’язана й за ґратами.
— Горнятко. Ручка зламалася, і її кінчик був зазубрений. Ми скористалися нею, щоб перерізати пута. А коли наші кисті вільні… — Ніна ніяково замовкла.
Матаяс насупився:
— Ви планували атакувати нас.
— Ми готувалися втекти тієї ночі.
— Але налетіла буря.
— Так.
Верескун і Творець пробили дірку просто в палубі, і вони звільнилися й попливли. Та чи вижив хтось із них у крижаній воді? Чи вдалося їм вибратися на берег? Дівчина здригнулася. Якби вони не розкрили таємницю горнятка, вона б пішла на дно в клітці.
— Що їдять дрюскеле, — запитала, пришвидшуючи крок, — окрім немовлят Гриші?
— Ми не їмо немовлят!
— Дельфінячий жир? Оленячі ратиці?
Ніна бачила, як скривилися його вуста, і замислилася, нудить його чи, можливо, хлопець намагається не засміятися.
— Ми їмо багато риби. Оселедець. Солену тріску. І так, оленів теж, але не ратиці.
— Як щодо пирогів?
— А що з ними?
— Я палка прихильниця пирогів. От подумала: може, знайдемо щось спільне.
Він здвигнув плечима.
— Ох, ну ж бо, дрюскеле, — мовила дівчина. Вони досі не знали імен одне одного, та вона й не була впевнена, що варто це знати. Врешті-решт, якщо вони виживуть, знайдуть якесь містечко чи село. А що станеться далі, вона не знала. Але в будь-якому разі краще, щоб хлопець знав про неї якомога менше. — Ти ж не видаєш фієрданських урядових таємниць. Я просто хочу знати, чому ти не любиш пирогів.
— Я люблю пироги, але нам не дозволяють солодкого.
— Усім? Чи лише дрюскеле?
— Дрюскеле. Це вважають потуранням слабкостям. Як алкоголь чи…
— Дівчата?
Матаяс зашарівся й подався вперед. Як просто було зробити так, щоб він почувався ніяково.
— Якщо вам не можна їсти цукор чи пити алкоголь, ви, мабуть, справжні прихильники помдракона.
Спочатку він не проковтнув наживку, просто продовжував іти вперед, але зрештою тиша змучила його.
— Що таке помдракон?
— Драконячий кубок, — нетерпляче відізвалася Ніна. — Спочатку замочуєш родзинки в бренді, а потім вимикаєш світло й кладеш їх на вогонь.
— Навіщо?
— Щоб вони затверділи й можна було вхопити їх.
— І що робити з ними, коли вхопиш?
— Їсти.
— А хіба вони не обпікають язик?
— Звісно ж, але…
— Тоді чому ви…
— Бо це весело, дурнику. Знаєш, що таке «весело»? У фієрданців теж є таке слово, тож термін, напевно, тобі знайомий.
— Та я добряче вмію повеселитися.
— Гаразд, і що ти для цього робиш?
Отак вони і йшли, беручи одне одного на кпини, як тієї, першої, ночі у воді, допомагаючи одне одному вижити, відмовляючись визнати, що слабшають, що, якщо вони не знайдуть справжнього містечка, то їм уже недовго лишилося. Траплялися дні, коли голод і блискуча північна крига змушували їх ходити по колу, повертатися до тих самих місць, натикатися на власні сліди, але вони ніколи про це не розмовляли, ніколи не казали слова «загубилися», наче обоє знали, що цим словом якимось чином визнають свою поразку.
— Чому фієрданці не дозволяють дівчатам битися? — запитала Ніна однієї ночі, коли вони скрутилися під убогим склепом, а холод пробирався крізь постелені на підлозі шкури.
— Вони не хочуть битися.
— Звідки ви знаєте? Ви хоч одну колись питали?
— Фієрданських жінок поважають і захищають.
— Що ж, мабуть, це мудра політика.
Він уже вивчив її достатньо добре, щоб здивуватися: