Але ж мене тут не буде — я поїду з мамою! Так що все одно не бачитимуся з татом. Бідний мій, носи на плечах своїх маленьких дітей, бо я вже виросла!..
Квітень…
«Судженого конем не об’їдеш!» — полюбляла повторювати моя бабуся, а я це розуміла так, що нареченого мені визначено долею. Насправді ж йшлося про інше: якщо тобі судилося щось добре чи зле, то того не уникнути, не оминути, не позбутися. От, наприклад, взяти мене. Тепер я в принципі маю брата, а ще матиму сестричку, хоч їхня мама — не моя. Чи зобов’язана я їх любити? І чого мама притягла стільки подарунків для ще не народженої дівчинки, якщо вони з татом давно розлучені? Може, їй шкода, що ця дівчинка — не її донечка? Якби підлітки з Беверлі-хілз мордували себе такими питаннями, їх би вже відвели до психоаналітика, який би провадив з ними бесіди і поповнював свій банківський рахунок. А я цю проблему можу обговорити лиш із своєю подругою, бо сусідові соромлюся зізнатися, що мій посивілий тато такий сексуально активний. Ми ж із ним обоє добре знаємо, звідки беруться діти…
Подруга округлила свої підведені блакитним олівцем очі і вигукнула: «Повний капець!» Я з нею погодилася. Вона почала випитувати мене інші подробиці про тата, але дзвоник хрипко повідомив початок уроку. Я сіла на своє місце, але так і не в’їхала в тему, бо думала лишень про своє. В селах до цього часу вважають двадцятилітню дівчину старою панною, а в містах почалася американська пошесть народжувати дітей в період друг. ої молодості… Це наслідок внутрішньої розкутості сорокарічних? Може, запитатися знайомого «напівпсихолога»? Та він, певне, доки доїде до Флориди, то й сам народить дітей під старість! І навіщо когось розпитувати, коли можна поцікавитися у тата, чого це він надумався обсістися дітьми? Ні, не треба, скільки можна заганяти його в кут… Най си діє Божа воля, як колись казала татова тітка.
Я ледве дотерпіла до кінця уроків, щоб не зірватися з місця і не побігти додому, де вже бабуся і мама місили тісто, збивали білки, терли мак і перебирали родзинки. Але нас примусили узяти мітли і повигрібати сміття з усіх закапелків шкільного двору. Мені не хотілося протестувати, щоб в черговий раз не діставати кєру. Хоча шкода було нових мештів-мокасинів, привезених мамою. Мій колишній хлопець помітив мою розгубленість, бо я крутила в руках мітлу, вишукуючи сухі місцинки без болота. Він забрав її у мене з рук і дав пензлика малювати цегляні трикутники навколо клумби. Це не набагато полегшило мої страждання, бо довелося все одно берегтися, щоб не накрапати білилом на взуття. Зате в душі я тішилася, як вічна відмінниця закусила губу. їй не сподобалася галантність майбутнього психолога.
Коли шкільний двір було прибрано, ніхто вже нікуди не поспішав, і всі раптом вирішили піти «на пиво» до найближчого кіоску з парасольками. Зізнаюся, що муки сумління мене таки гризли, адже мама з бабусею розраховували на мою допомогу, але зневажити такою пропозицією — значило зовсім уже відрізати себе від однокласників. Зрештою, на них так само чекали вдома… Скинулися своїми копійчаними заначками — вистачило на три пляшки і два пакетики горішків. Ми окупували чотири столики, зсунувши їх до купи. Пиво поналивали в білі пластикові «стаканчики»: на кожного прийшлося по два ковтки. Але ж пиво — то всього-на-всього причина, щоб посидіти разом на сонечку по-дорослому! Вічна відмінниця позирала на мене спідлоба, бо, бачте, її теперішній хлопець стояв за моєю спиною (кільком не вистачило місця) і нахилявся через моє плече, дістаючи зі столу горішки. Від його подиху в мене рухалося волосся над вухом. І це справляло враження, ніби він щоразу торкається його щокою. На дні тих пластикових ємностей лишалося ще по кілька крапель, як айкю моєї подруги підказало їй шалену ідею: випити решту на брудершафт і всім поцілуватися. «Хто з ким вип’є?» — спиталася я. «Так!» — підтвердила подруга. «Тоді я вип’ю з тобою!» — обернулася я до свого колишнього хлопця. Він не заперечував — і ми схрестили свої імпровізовані бокали. Якби це бачила кєра!.. Ми поцілувалися, обійнявшись, як справжні закохані. Однокласники зааплодували і взяли з нас приклад. Двом дівчатам не вистачило хлопців, то ж вони дочекалися, коли «звільняться» найсміливіші… Ті поцілунки сп’янили нас більше за пиво. Син завуча розповів сміливого анекдота про лекцію для несміливих юнаків, їм досвідчений спокусник радив вивезти дівчину за місто, по-гусарськи відкоркувати шампанське, щоб його бризки полетіли на її шию, а потім починати ті бризки злизувати язиком… «А чи не можна шампанське замінити пивом?» — поцікавився у спокусника один із юнаків… Ми реготали, як навіжені, бо в кожного з нас в жилах закипала кров і пінилася, як шампанське. Нікому не хотілося розходитися по домівках, і кожен забув про ті прикрощі, які ми завдавали одне одному протягом цілого життя в шкільних стінах. Вічна відмінниця гнула кирпу, що не заважало їй клеїти завучевого сина, який дістався їй «на брудершафт». Ми почали згадувати свої витівки та хитрощі, зізнаватися в дрібних гріхах, особливо в причинах своєї відсутності на уроках: «А ми тоді з мамою до Польщі поїхали…» «Я не хворів — гнав з татом горілку на весілля сестри…» «Мої до цього часу не знають, що я тиждень катався на каруселях в парку культури…»
Справді, це треба, щоб війнуло розлукою, аби тобі стало все дорогим і неповторним. Навіть нелюба кєра… Навіть заздрісна вічна відмінниця… І тим більше — твій колишній хлопець, зациклений на психології і столичній академії, звідки він планує завоювати Сполучені Штати Америки…
Я повернулася додому під вечір, коли в кухні пахло великодніми святами…
А другого дня в тата народилася донечка, яку він назвав на честь моєї бабусі. Принаймні, він так сказав, почервонівши, як школярик перед вчителькою. Щоправда, бабуся і мама мають одне і те ж ім’я. Але то вже справа десята.
На великодній обід прийшов мій сусід зі своєю паскою і писанками. Мама зустріла його приязно. Це був один із моїх найщасливіших днів, коли я могла не ховатися зі своїми почуттями, а сидіти поруч зі своїм коханим, зазирати йому в очі і взагалі поводити себе ніби молода дружина. За вікнами малеча стріляла китайськими петардами, від чого наш старий пес щулив вуха і втікав на веранду. Бузок ще не цвів, але пахнув. І хмари на небі були бузковими.
Мені не вірилося, що мамині плани забрати мене за кордон колись і справді здійсняться. Колись… Тобто за якихось місяців два! Я боялася про це думати — і весь час думала… Але коли ми зустрічалися із сусідом, я забувала ті невеселі думки і жила теперішнім. Смішно, але я хвилювалася за його державний іспит, за його дипломну роботу, розпитувала про це, та він лиш відмахувався: «Тобі воно треба?» В цьому вчувалася деяка зверхність, яку не помічаєш, коли закоханий до нестями. А це був мій правдивий стан.
Коли я дізналася від мами, скільки різних паперів треба оформити та завірити нотаріально і скільки те все коштує часу, нервів та грошей, то зрозуміла, що сама на таке ніколи б не відважилася. Я взагалі часто буваю невпевнена у своїх силах. Як моїй мамі, такій пещеній дитині-одиначці, вдалося виховати в собі таку потугу, не знає навіть моя бабуся. Вона колись здивовано сказала мамі: «Дивлюся на тебе — і не віриться, що ти моя донька…» «Біда навчить…» — озвалася мама. Отак! Значить, вся її впевненість, самостійність і енергія — наслідок науки бідою. Хоча вона могла й інакше діяти… От її колишня коліжанка, наприклад, за два місяці нелегального перебування в Італії найшла собі багатого покровителя, значно старшого за неї. Той дідусь кинув сімїо, відсудив половину бізнесу в сина, ровесника своєї пасії, і зажив з нею як з дружиною. Ще й дозволив їй привезти свого сина, якого влаштував у богословський колегіум. «Ти маєш пишатися, Антоніо, що при тобі така кобіта!» — казала мамина коліжанка своєму коханцеві, коли одягала на себе вишиванку, коралі і йшла з ним до тої церкви, де збиралися українські заробітчани. І він пишався!
Мама розповідала цю історію, не заздрячи і не засуджуючи ту жінку, а дивуючись такій підприємливості. Бабуся мовчала, лиш здивовано похитувала головою.