— Звичайно! А в день від'їзду мені дали б нюхнути хлороформу чи, може, сказали б, що повезуть на пікнік?
Він знову вклався, тому що вони проїжджали біля книгарні Натьє. Він ненавидів книгарню Натьє з її жовтою брудною вітриною. Крім того, стара завжди стояла у дверях і скрушно сплескувала долонями, коли бачила, як вони проїжджають біля неї.
— Ви трясете мене! Уважайте ж бо!
Мов той щур! Інший міг би підвестися, втекти і сховатися в льоху чи на горищі. А я просто клумак; їм треба тільки прийти і взяти мене.
— А етикетки буде ви клеїти, Жаніно?
— Які етикетки?
— Для перевезення: низ і верх, обережно, шкло, не катувати. Одну ви приклеїте мене на живіт, а другу — на зад.
— Недобрий! — сказала вона. — Недобрий, недобрий!
— Нехай! Звичайно ж, вони відправлять нас поїздом?
— Та певно ж. А ви думали як?
— Санітарним поїздом?
— Та не знаю я! — вигукнула Жаніна. — Не буду ж я вигадувати, кажу ж вам, що не знаю!
— Не кричіть, я не глухий.
Візок раптом зупинився, і він почув, що вона сякається.
— Що це з вами? Ви зупинили візок просто посеред вулиці?..
Колеса знову застукотіли по нерівній бруківці. Він озвався:
— Вони ж нам не раз казали, що не можна їздити потягом…
Над головою знову почулося неспокійне сопіння, й він замовк — боявся, щоб вона не розплакалася. О цій порі вулиці аж кишіли хворими: гарно воно виглядало б, здоровезний хлоп'яга, котрого пхає у візку заплакана доглядачка. Та його враз пронизала несподівана думка, й він не втримався, і процідив крізь зуби:
— Я ненавиджу нові міста.
Вони все вирішили, вони взяли на себе відповідальність за все, у них було здоров'я, сила, вільний час; вони голосували, обирали своїх зверхників, вони були стояни, вони бігали по всіх усюдах зі значущим і заклопотаним виглядом, залагоджували поміж собою долю всього людства і, зокрема, долю тих бідолашних недужих, які скидаються на великих немовлят. І ось результат: війна; догралися-таки! Чому я повинен платити за їхні дурощі? Я ж був недужий, моєї думки ніхто не питав! Тепер вони згадали про моє існування і хочуть затягти мене у своє лайно. Вони ухоплять мене попід руки й попід коліна, скажуть: «Перепрошуємо, вибачте, ми воюємо» і покладуть мене в кутку, мов купу гайна, щоб я не зважився стати на заваді їхній грі у винищення. І раптом з вуст його злетіло запитання, котре він уже з півгодини тримав у собі. Вона була надто вже щаслива, й тим гірше: цього разу треба було, щоб воно прозвучало.
— Ви… нас будуть супроводжувати медсестри?
— Так, — відказала Жаніна. — Декотрі.
— І… і ви?
— Ні, — відказала Жаніна. — Не я.
Він затремтів і хрипким голосом поспитався:
— Ви нас покидаєте?
— Мені призначили у шпиталь Дюнкерка.
— Гарно, гарно! — сказав Шарль. — Всі медсестри варті одна одної, еге?
Жаніна не відповіла. Він трохи звівся і роззирнувся довкруги. Голова його хилиталася то ліворуч, то праворуч, це дуже стомлювало, й у глибині очей відчувався сухий щем. Назустріч котився візок, якого пхав високий елеґантний дідуган. На каталці лежала молода жінка з порожнім обличчям і золотими косами; ноги її укривало прегарне хутряне манто. Вона мимохідь зиркнула на нього, закинула голову назад і пробурмотіла декілька слів просто у схилене над нею обличчя старого добродія.
— Хто це? — поспитався Шарль. — Я вже давно її бачу.
— Не знаю. Здається, це акторка з мюзик-голу. Вона втратила ногу, а потім і руку.
— Знає вона?
— Про що?
— Я хочу сказати, хворі знають?
— Жодна душа не знає, лікар заборонив про це розповідати.
— Шкода, — посміхаючись, мовив він. — Може, вона була б не така гордовита.
— Ану покропіть «Флі-Токсом», — звелів П'єр, заглядаючи у фіякр. — Тут смердить комахами.
Араб слухняно попирхав інсектицидом на білі чохли й подушки сидінь.
— Ну от, — сказав він.
П'єр насупив брови.
— Гм!
Мод поклала йому долоню на вуста.
— Цить, — цить сказала вона. — Цить, цить! Отак добре.
— Гаразд. Але якщо ти наберешся бліх, то нарікай на себе.
Він простягнув їй руку, допомагаючи сісти в фіякр, а тоді й сам сів біля неї. Від тонких пальців Мод його долоня пашіла живим і сухим жаром: вона завжди була трохи гарячкова.
— Провезіть нас довкруг кріпосних валів, — сухо звелів він.
Що й казати, вбогість робить людину простакуватою. Мод була простакувата. Він страх як не любив оте панібратство, яке пов'язувало її з кучерами, носіями, ґідами, служниками у кав'ярнях: вона завжди була на їхньому боці, й коли їх ловили на гарячому, то завжди робила так, що їм вибачали їхні провини.