— Я пані Вершу.
— Ага, дуже добре, пані!
— Можна ще його побачити?
— Та певно ж. Він там.
Пані Вершу підійшла до ліжка, глянула на його провалені щоки, запалі очі.
— Він так змінився, — сказала вона.
Двадцята тридцять в Жюан-ле-Пен, двадцять перша тридцять у Празі.
— Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано…
— Кінець, — сказав Мілан.
Він стояв біля вікна. Анна нічого не відповіла. Нагнулася й почала збирати розбите шкло, складати найбільші камінці у свого фартуха і викидати їх у вікно. Лампа була розтрощена, в кімнаті було похмуро і стояли сині сутінки.
— А тепер, — сказала вона, — я гарно позамітаю тут.
Вона повторила: «Гарно позамітаю» і затремтіла.
— Вони все в нас відберуть, — плачучи, сказала вона, — вони все порозбивають, вони виженуть нас.
— Замовкни, — сказав Мілан. — Не плач, ради Бога!
Він підійшов до радіоприймача, обернув вимикач, і лампи засвітилися.
— Нічогісінько, — вдоволено сказав він.
І зненацька на всю кімнату пролунав механічний, трохи зарізкий голос.
— Не відходьте від радіоприймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано…
— Слухай, — тремтячим голосом сказав Мілан, — слухай!
П'єр крокував сягнистою ходою. Мод дріботіла поруч, тримаючи під пахвою свої капці. Вона просто-таки нетямилася від щастя.