Стояв прегарний золотавий вечір, плід вересневої пори. Стівен Гартлі схилився через поруччя балкона й бурмотів: «Широкі неквапні потоки вечірньої юрми». Капелюхи, ціле море фетрових капелюхів, декілька голомозих голів пливли в ньому, він подумав: «Ніби чайки». Він подумав собі, що так і напише: «Ніби чайки», дві біляві й одна сива, і ще одна прегарна руда чуприна, понад ними, лисувата; Стівен подумав «французька юрма» і був зворушений. Квола юрма, що складається з маленьких людей, героїчних і підтоптаних. Він напише: «Французька юрма очікує на події зі спокоєм і гідністю.» В одному з чисел «Нью-Йорк Таймс», великими літерами: «Я тримав руку на пульсі французької юрми». Маленькі люди, що завжди виглядали не дуже чисто вмитими, великі жіночі капелюхи, мовчазна юрма, сумирна і брудна, осяяна лагідним промінням золотого паризького надвечір'я поміж церквою Святої Магдалини і майданом Конкорд, на тлі червоного сонця. Він напише «обличчя Франції», напише «вічне обличчя Франції». Рух, гомін, сказати б, шанобливий і «зачудований», та було б перебільшенням сказати «зачудований»; здоровецький рудий француз, лисуватий, сумирний мов надвечірнє сонце, декілька відблисків на шибках авт, декілька вигуків; мерехтіння голосів, вирішив Стівен. І подумав: «Стаття готова».
— Стівене! — озвалася за плечима Сільвія.
— Я працюю, — не обертаючись, сухо відказав Стівен.