Іван Климів інформував мене про окремі відділи і їх завдання. Це дійсно було добре зорганізоване бюро: машиністки цокотіли на своїх писальних машинах, поодинокі референти заглиблювалися у своїх актах і не звертали уваги на присутніх у бюрі. Для мене було приємно оглядати бюро Проводу ОУН, який іще перед кількома днями містився у глибокому підпіллі. А водночас було дивно і прикро, що це все приречене на короткий час.
Іван Климів керував машиною, яка набирала все більшого легального розгону, а рівночасно думав про підпільну мережу і протинімецьку боротьбу.
– Іване, – звернувся я до Климова, – ви не боїтеся працювати так явно?
– Ми готові на це, що Ґештапо може впасти до нас кожної хвилини, тому з важливими інструкціями тут дуже обережно. Зрештою, частина тих людей готова на арешт, бо хтось мусить відповідати за чин, а всі не можемо сидіти в підпіллі.
Друзі і знайомі розпитували мене про тюремні відносини, про друзів, з якими мені доводилося сидіти. Іван Климів іще раз пригадав мені, щоб про все точно описати й подати всі прізвища, які я запам'ятав, хто тримався, а хто заломився.
Нашу розмову перебив фотограф, який прийшов мені зробити фотографію до документів. Климів на прощання просив часто з ним зустрічатися й подавати всі відомості з тимчасової команди, яка скоро має самоліквідуватися, бо на вул. Лозінського під ч. 9 вже формується стала команда на чолі з інж. Е. Врецьоною. Такій новині я був радий, бо праця мені забирала ввесь час і я не мав можливости подумати про моє особисте влаштування, хоч би підшукати якусь кімнату, бож не вік мені сидіти в манастирі Сестер Сакракерок.
– А не забудь нагромадити всякої зброї, скільки вдасться! – пригадав Климів.
Шофера Чучмана я просив повести мене вулицями міста. На Ринку коло ратуші вже продавали перекупки квіти і якісь харчі. На ратуші повівав український національний прапор.
Деякі трамвайні лінії були урухомлені. На місці московсько-комуністичних пам'ятників – валялися купи цементу й каміння чи гіпсу. Оперовий Театр був гарно удекорований прапорами, на бальконах українських кам'яниць висіли портрети національних героїв на тлі дорогих килимів і всюди повівало багато українських прапорів.
На вулицях і площах було багато людей, які якось бездільно, святочно сходилися в гурти і про щось жваво дискутували. Багато людей на вулиці читало невеликого формату газету, яка почала виходити у Львові.
Де-не-де відкривалися крамниці, місто прибирало поволі нормального вигляду. Якби не військові колони, які часто проїздили на Личаківську, й руїни кам'яниць, яких іще ніхто не збирався усувати, то не можна було б і подумати, що кілька днів тому через місто перекотився фронт воєнної завірюхи.
З одної вулиці наше авто мусіло завернути, бо на середині їздні лежала великого розміру бомба, яка кинута з німецького літака, не вибухла.
Ми об'їхали місто довкола й верталися з Куркової через Ринок до команди.
У команді на мене чекав чотар Левицький, підстаршина Українського Леґіону, якого я пізнав на другий день урядування нашої команди. Чотар Левицький приніс до команди міх зернистої кави, яку відібрав від вломників до харчової бази.
– Ось так розтягають державне добро України! – говорив чотар. – Цю каву я відібрав від злодіїв і приніс сюди. Чейже треба забезпечити якось державне майно.
Тим разом чотар Левицький мав до мене якусь особисту справу і не знав, як почати говорити.
– Сам не знаю, як вам пояснити, –почав чотар і на тому затявся.
– Говоріть, друже чотар, може маєте якесь прохання, зроблю все, якщо буде в моїх силах.
– Бачите, я дістав на пару днів відпустку, – трохи сміливіше говорив чотар, – хочу поїхати до мами. Хотів би їй щось привезти в подарунку, яку-небудь дрібничку, але, на жаль, нічого не маю. Тож хочу просити вас, і мені властиво дуже прикро… може б ви мені відпродали з півкілограма цукру, трошки кави, бо мама певно з таких речей нічого не має.
Я дивився на нього і зовсім не думав про те, що йому вділити для матері в подарунку, а подивляв його чесний характер, фронтовий вояк, який своїми ногами топче часто великі скарби, який так недавно приніс мішок кави, як державне майно, тепер просить півкілограма цукру і трошки кави, щоб принести в подарунку мамі, яка, може, й нічого не знає про долю свого сина. Мені хотілося тоді його розцілувати. Я сказав:
– Не журіться, друже чотар, для вашої мами сам подарунок приготую.
Я пішов до магазину й почав вишукувати серед скриньок щонайкращі продукти: каву, чай, ракові консерви, цукор і т. п. Не багато того він міг узяти до ручної торби в роді течки з військового полотна. Він дуже радів, про це говорили його очі і я теж радів, що можу йому зробити приємність і дарунок його матері, яка виховала такого сина.
І в тому моменті перед очима мені стала моя мама, в довгій вовняній, із складками, чорній спідниці й такої барви вишиваному й нашиваному кораликами корсеті, в білій із широкими рукавами вишитій сорочці. Я бачив материні очі, які наповнялися сльозами (образ із зустрічі з мамою ще в Золочівській тюрмі, такою я її тоді бачив). Я скоро попрощав чотаря, передав привіт його мамі і подумав, що його мама має кращого сина, ніж моя.
В бюрі я сказав Брелевському нікого до мене не пускати. Ходив по канцелярії тюремними кроками туди й сюди і думав про матір. «Ти ніколи не маєш часу для своєї мами», – казала вона мені. І дійсно я сам побачив, що я дуже недобрий для неї. Як міг не подумати про неї? Скільки то горя вона пережила через мене? Скільки гірких сліз пролляла? Це Бог один знає. Чи я вартий був того щоб за мною побивалася, ішла пішки 75 км. босими ногами на побачення зі мною? А я забув, забув подумати, якби то повідомити маму про себе, що живу і що прийду її відвідати.
Може мене виглядає кожної хвилини? Може, думає, що вже не живу? Так чи інакше, я міг би заощадити їй зайвих сліз, хоч би на один-два дні скорше. Чи я подумав про якийсь скромний подарунок, як цей чотар?
Ні, я справді недобрий син! Я був суворим суддею для себе, але справедливим. Бо чи можна забути свою маму в часі тяжких терпінь? А вона терпіла за ввесь час мого сидження по тюрмах. За большевицької окупації вона зовсім не знала, де я і що зі мною діється. Я постановив відвідати родину в якнайкоротшому часі.
У команді з кожним днем заходили зміни, частина персоналу перейшла до команди на Лозінських, частина ще працювала, але вже не було такого навалу справ.
Другого дня на команду прибіг задиханий післанець з одного села з-під Городка й заявив, що в тому селі (не пам'ятаю назви) на донос місцевого дідича-поляка, який за большевицької окупації скривався, СС-еси арештували кільканадцять найсвідоміших селян під закидом, що вони небезпечні комуністи. Всім загрожує кожної хвилини розстріл.
– Пане, – із плачем благав післанець, – їдьте і рятуйте, дорога кожна хвилина.
Комендант О. Матла наказав негайно їхати. На авті повівав український урядовий прапорець. Ми їхали швидко, й ніхто з німецьких застав нас не чіпав, навпаки, всі нам віддавали почесть. Може думали, що автом їде чужинецький амбасадор.
Невдовзі ми прибули до села. Комендантові військової залоги вияснили, що арештовані не є жодними комуністами, а донос є фальшивий, подиктований злобою до українців ще за часів польської окупації. У громадському будинку сидів згаданий дідич й, коли побачив авто з українським прапором, вискочив задніми дверима і втік поза село. Цей факт був дуже вимовний для німців, і всі арештовані були звільнені, а за втікачем пішла стежа з розшуком.
* * *
Одного дня в команді сталася подія політичного й історичного значіння. До бюра коменданта О. Матли увійшли самовпевнено два німецькі старшини в мундирах СС-ів. Один із них був високий, широкоплечий штурмбанфюрер – майор Кіпка. Другий, трохи нижчий, із чорним волоссям і такими ж вусиками, із загненим носом, його адьютант. Адьютант по-дружньому привітався з О. Матлою, бо були знайомі ще з студентських часів. Це був українець, відомий українським націоналістам ще із Кракова з авантюри політичного характеру на вул. Яблоновській в Академічному домі. Як пізніше я довідався, він був з угруповання полк. А. Мельника.