Не минуло кілька хвилин, як авто комісара поліції Войтара виїхало з поліційної станиці і скоро подалося в напрямі міського ринку, через який треба було їхати в напрямі Кривого.
Мої друзі навіть на це не звернули уваги, але для мене рух поліції і виїзд комісара Войтара з поліцистами давав багато до думання. Я сказав своїм друзям, щоб проходжувалися на вулиці, а сам пішов на кілька хвилин до Палюхів (знайома мені родина) на передмісті Підгай.
Я подався навпростець через городи, які відділяли Львівську вулицю від передмістя Підгай, що було висунене найближче до Кривецького лісу. Біг, як на змаганнях, перескакував межі, де-не-де земля ще була липка, але біг що було сили.
В Палюхів я спитався за сином Влодком, але на моє щастя його не було, отже це для алібі мені вистачало і я сказав, що прийду наступного дня.
Я поспішив у напрямі Кравецького лісу, до якого треба було йти біля 15 хвилин. Край лісу на дорозі стояло авто, а біля нього цивільні особи. Це можна було зауважити по силюетках, які відбивалися на тлі вечірнього неба. Пострілів не було чути, тож: це мене впевняло, що стійкові спинили авто і стероризували поліцію, як було у пляні. Я скоро повернувся через ті самі городи до моїх друзів.
Ціла ніч пройшла на півсні. Раненько я пішов до дир. Маланяка укладати клюмби під квіти. Це завжди було моє зайняття в панства Маланяків, яким я завдячував дуже багато, бож вони дали мені повну підтримку в житті, коли я її найбільше потребував. Тож я чимнебудь хотів віддячитись. Отже було домовлено, що треба розпланувати нові клюмби під квіти. Виходячи з Союзу, я лишив Дмитра Слободяна й Івана Мотлюка, які ще спали. Відразу я завважив, що над селом Кривим уносився туман із диму й чути було запах спаленої соломи та збіжжя. Значить, що скирти згоріли, і ввесь плян, правдоподібно, вдався. Я в думках намагався відтворити всю нічну дію, якої я не бачив, а яку міг уявити на підставі докладного пляну.
Великий вогонь, який освічував масу людей, що возили й носили землю на символічну могилу. Увижався мені високий хрест із прапором… Як було з передбаченим поліційним автом? Стійкові залягли по боках дороги з готовою до пострілу зброєю. Велика колода перетинала шлях проїзду. Авто для маскування їхало без світла помалу. Та коли під'їхало до колоди, зупинилося і в тому моменті стійкові, як духи, обложили його й витягнули поліцистів з їхнім комісаром, роззброїли й казали лягти на сиру землю. Мусіло це довго тривати, бо коли вогонь палаючих скирт за лісом ущух, тоді щойно під прикриттям ночі стійкові лишили роззброєних поліцистів й авто з проколеними опонами.
Чи чув комісар Войтар пісні під могилою, що їх мали відспівати сотні людей: «Не пора, не пора…», «Вже час, вже час, народе, встань…», «Доволі кривди і наруг»? Чи бачив відділ людей, який відійшов з-під могили в напрямі польської колонії, щоб виселити зайдів, як їх називали українські селяни? Напевно комісар не чув і не бачив всього того, бо густий ліс заступав.
Як далеко пізніше оповів Іван Шпак із присілка Колісники коло села Нивиць, поліцисти й комісар були дуже тихенькі та примирливі, до сліз просилися, щоб було їм дозволили сидіти в авті й дарували життя. Були щасливі, коли сіли до авта.
Отак, ідучи раненько до панства Маланяків, я роздумував над пляном акції, в яку ми вклали свою душу, кожний член повітового проводу нею жив і робив усе потрібне, щоб був успішний вислід.
Укладаючи клюмби в городі, я тільки думав, скільки буде арештованих людей, чи впаде на слід поліція і як далеко потерпить мережа ОУН. Ще зарано, щоб могти спостерігати арештованих, яких напевно поліція привезе на станицю.
Була год. 7 ранку, й до початку праці мені ще лишалася година часу. Несподівано я побачив Лонгина Маркова, який був старшим працівником у Союзі. Проходячи попри мене до хати Маланяків, він кинув мені в поспіху привітання і зник за дверми.
Я відчув, що Лонгин поніс важливі новини, бо чому так рано прийшов сюди? Я не помилився, бо вкоротці Льоньо (всі ми його так кликали) вийшов із хати і, вже не поспішаючи, оповів мені, що бачив, як везли на поліцію арештованих селян, як люди оповідають, що горіли цілу ніч скирти, і взагалі, що останньої ночі щось дуже страшного сталося коло Кривого.
Я слухав і дуже дивувався, але нічого не говорив, бо в моїй голові вихром кружляла думка про те, як зорієнтуватися в положенні в повіті і як забезпечити арешт членів повітового проводу?
Льоньо все сказав, що знав, і відійшов. Час було кінчати роботу, й пані Оля Маланяк покликала мене на сніданок. Коли ж я ішов з дир. Маланяком до Союзу, він запитав мене:
– Богдане, чи тобі оповідав Льоньо про Криве?
– Так, оповідав.
– І що ти на те?
– Колонізація наших земель – це страшна справа, щось треба було робити, щоб легко не могли здійснити свого пляну поляки.
– Чи ти думаєш, – говорив далі директор, – що Союз може теж потерпіти? В разі ревізії поліція нічого не знайде?'
– Пане директоре, будьте спокійні!
– То добре. Тільки боюся, що можуть більше людей арештувати.
– На те ми приготовані.
В бюрі вже працівники були на своїх місцях, працювали, але між ними теж ішла якась жвава дискусія.
Коли директор пішов до своєї канцелярії, панна Ліда Метельська перша заговорила до мене:
– Богдане, добре що ти прийшов. Ти нам скажеш свої припущення щодо подій останньої ночі. Бо пан маґістер Іван Костюк думає, що підпали і все інше – це польська провокація, щоб підготовити ґрунт до арештування свідомого елементу серед українців. Свої припущення обґрунтовує пан маґістер Костюк тим, що в повіті був спокій і взагалі не помічались якісь значні дії ОУН, може, в околиці взагалі немає організації, а якщо є, то слабо зорганізована. Ми, – продовжувала панна Ліда – маючи на увазі ще інж. Романа Пачовського і Льоня Маркова, – думаємо, що це робота Організації.
Тяжко було мені в тій справі забирати слово, але годі було мовчати, тож я почав:
– Чи ОУН існує в повіті, чи ні, того я не знаю. Але як мені оповідав вранці Льоньо, акція була поважна і боляче вдарила поляків. Палити двір, демолювати колонію – це не те, що підкинути поліцією якісь летючки і з тієї причини повести арешти. Гадаю, що акцію провели українці, які вже мають досить тих насланих колоністів. Та врешті, чи можна дозволити на віддачу всіх посілостей полякам? Нарід відчуває смертельну загрозу для свого існування на власній землі, тому теж відповідно борониться.
– Бачите, магістре, – раділа Ліда, – я мала більше рації, коди відкидала ваші припущення щодо польської провокації.
Виходить, що ви не можете повірити в силу нашого народу й боротьби за свої права.
– Того я не кажу, – оправдувався мґр Костюк, – тільки думаю, що ціла справа принесе багато нових жертв,
– Тоді заходить питання: чи є взагалі можливість здобути щось без жертв і труду? – таким ствердженням закрив дискусію інж. Роман Пачовський, бо саме в той час увійшов до канцелярії мовчазний дир. Маланяк. На обличчі у нього малювалася турбота за долю Союзу на випадок арештування когось із працівників. Поява директора загнала кожного на своє місце до нормальної праці.
7. УВ'ЯЗНЕННЯ
Передбачення тодішнього обласного провідника Івана Климова-Мармаша, або Куліби (псевда того часу Івана Климова) вповні справдилися. Арештування в повіті почалися з першого дня. Зв'язковий від Миколи Свистуна доносив відомості з повіту. До Радехова приїхали підкріплення поліції з Камінки Струмілової, політичний відділ поліції із Золочева й були вістки, що виїжджає поліційна школа з Мостів Великих.
Справді, арештування були масові. Під станицю поліції привозили все більше арештованих. Я самий мав змогу бачити із Союзу, що діється коло тієї станиці. Після праці я ввесь час, аж поза північ, обсервував поліцію через невелике віконце з коридора Союзу.
Я бачив в'язнів із закутими руками, яких поліцисти переводили через кімнати на допити. Вночі крик і стогін тортурованих виразно доносився до моїх ух. Мені мороз пішов поза шкірою, коли один поліцист ніс розжарене вугілля.
«Невже ж вогнем припікатимуть?» – настирливо кружляла в мене думка. Я просив Бога, щоб дав сил районовому Дубенкові витримати найтяжчі тортури й не заломитися. Від його зізнань залежали дальші арешти провідних членів.