Українське Правління на чолі із прем'єром Я. Стецьком відкинуло вимогу німецької влади відкликати Акт проголошення й лишилося вірним ідеї до кінця. Не минуло кілька тижнів, як члени уряду, які були членами ОУН, були заарештовані разом із прем'єром Я. Стецьком і відставлені до тюрми, а опісля до концентраційного табору. Члена уряду Равлика, як я згадував, скоро розстріляли.
Та все таки українська адміністрація в місті Львові сама не ліквідувалася. Ще довший час діяла команда міста на вул. Лозінського, порядкова українська міліція, дільницеві уряди й ін. Мобілізаційний пункт був теж довше діяльний, і звідти відходили вишколювані члени Похідних Груп ОУН на схід.
Тимчасова команда міста зліквідувалася цілковито, і всі обов'язки перебрала команда на вул. Лозінського. В будинку Сестер Сакракерок я мав заховані доброякісні радіоапарати, призначені для ОУН. Іван Климів казав один із тих апаратів завести до дому інж. Михайла Кравцева, ще перед його арештуванням.
Цього старшого члена УВО-ОУН я вперше мав нагоду пізнати. Шпакувате волосся надавало вже поваги його віку і становищу (він був членом уряду).
Урядження в хаті було стилеве, килими й вишивки надавали їй чисто українського стилю.
З першого разу я оцінив пані Кравців Меланію як «маму» українських підпільників. Я ще мав нагоду пізніше пізнати їх дві доньки в цукерні на вул. Коперніка, коли вже інж. Кравців був арештований.
Треба було подивляти, як холоднокровно, зрівноважено три жінки (мама й доньки) в тяжких умовах життя давали собі раду і без слова нарікань та без страху працювали активно в ОУН.
Такі радіоапарати я роздав кільком провідним членам ОУН, які мусіли слухати заграничні авдиції з усього світу.
З ліквідацією тимчасової команди я залишився без офіційних обов'язків, міг більше присвятити часу організаційній роботі. Омелян Матла коротко працював у ратуші, а опісля на площі Смольки, поки взагалі не відв'язався від урядової праці, яка для української справи не приносила нічого конкретного.
Я часто заїздив до команди й там мав стрічі з поодинокими членами ОУН. Особисто пізнав коменданта інж. С. В., шефа політично-слідчого відділу Турковського, Ярка Пришляка, І. Яроша, які працювали в команді. Там я міг користати з услуг секретарок, які мені часом переписували матеріяли на машині.
В тому часі була найкраща нагода врешті відвідати моїх батьків. Тож шоферові Чучманові я сказав приготовити старого «Форда» на дальшу дорогу.
40.РОДИНА
Я зголосив свій намір Климову-Леґенді, який не тільки дав дозвіл, а ще й скартав мене, що я так довго не нав'язав контакту з батьками. Я поладнав іще кілька справ, між іншим для мене дуже важливу – мешканеву. Я все ще спав в домі Сестер Сакракерок, якось зовсім не думав розглянутися за помешканням. Так уже привик, що протягом кількох останніх літ за приміщення для мене думала тюремна адміністрація. Всякі такі життєві потреби для мене ще не ввійшли повністю в мою свідомість. І тим разом при нагоді я згадав Омелянові Матлі, чи не порадив би мені, як знайти якусь кімнату.
– Хлопе, а я й забув про те, що ти десь повинен спати, – бідкався Омелян, – я маю обширне помешкання на вул. Шимоновича й радо тобі відступлю одну кімнату, якщо ти хотів би з того скористати.
Я радо погодився, бо там мав і харчуватися. Не гаючи часу, я спакував свою мізерію: волохатий вовняний коц, який мені роздобув чорнявий, якісь дрібнички й одежину ще з тюрми (це вже на пам'ятку), склав усе це в коц і чисто по-тюремному взяв під пахву та пішов попрощатися з господарями дому.
Підійшов під залізну ґрату на коридорі, яка відділювала манастир від колишньої школи, де містилася наша команда. Вийшло кілька сестер, я їм подякував за приміщення й чай, кількома словами сказав, що німці не визнали Української Держави й починають арештувати людей. Та потішив, що їх певно німці не будуть чіпати. Наше прощання було якесь сумне: мені було прикро за дійсність, про яку я сказав чужинецьким сестрам, а вони не бути певні за свою долю в часі німецької окупації.
Я помахав їм рукою і з клунком під пахвою поїхав на вул. Шимоновича. Дружина Матли Гена про все вже подбала, і я мав влаштовану кімнату на першому поверсі з бальконом на вулицю. Тій родині я багато завдячую.
Прийняли мене як рідного, за харчі й кімнату зовсім нічого не хотіли від мене брати. В тому часі я й так ніяких грошей не мав. Правда, мені дали мої друзі В. Лобай і М. Свистун нім. марки, і я видавав на дрібнички, овочі та квіти. Пізніше Іван Климів з організаційної каси позичив мені 700 рублів як державну позичку, щоб я купив собі необхідну ґардеробу, бо штани мусів віддати Пасіці.
Одної п'ятниці я попрощався з новими господарями і з «Очкою», яка тоді була в брата, і поїхав з Чучманом додому у відвідини. Через Жовкву, Камінку Струмілову стрілою подався до Радехова. «Форд» якось добре справувався.
Хоча я поспішав до родинного села Нивиць, то ніяк не міг не відвідати своїх старих друзів у Радехові. Відвідав Льоня Маркова, який мені оповів свої переживання з-під совєтської окупації і про українську владу в Радехові, що упорядкувала всі відносини в місті; Ромка Левицького, який останньо мене віднайшов у Львові, коли вертався, а радше втікав із німецького полону, родину Саганів, Софію Шумську, Ковальчуків й ін. Не було моєї другої мами Ольги Маланяк, яка ще жила у Грубешові.
Не було теж нікого з родини Селезінків – д-ра Я. Селезінку, як арештували в жовтні 1939 р. большевики, так і дотепер не було вістки про нього, дружина Ніна Селезінка вже померла, а заміжня за д-ром В. Чумою донька Ірина та сестра Оля десь жили у Бродах.
Не було теж у Радехові тоді друга від серця Ярослава Бігуна, який у тому часі знаходився у Львові.
За тих кілька років моєї відсутности місто набрало дещо іншого вигляду. На північ від міста було летовище і, як обгорілі птахи, стояли спалені московські літаки. Союз Кооператив був перенесений на Підгай (передмістя Радехова). Там я стрінув Володка Дибайла, кол. в'язня Берези Картузської. В загальному, по московсько-большевицькій окупації місто зубожіло.
Виїхали ми врешті на дорогу, яка вела до с. Нивиць. Здалека я побачив поле під Кривим, де відбулася 1937 р. протиколонізаційна акція, де була висипана висока могила, а яку зразу поляки зрівняли із землею. По обидвох боках дороги стояли попалені московські танки. Поля вже не мали своїх меж, все було переоране на колгоспи. Жито якраз доспівало.
Ми в'їхали на дорогу з вибоями й мусіли поволі їхати. Минули самітну церкву на полі недалеко с. Оглядова, переїхали невеликий ліс, що його називали Остерія, й за горбом виринуло рідне село. Вже бачу верби по обидвох боках дороги, показалися стріхи забудовань, які губилися в садах.
Сонце вже зайшло за лісом, і налягав легкий присмерк. Пільною доріжкою зліва до села йшли дві жінки з хоптою в рядинах на плечах (час, коли пололи просо, а хопту зносили худобі). Жінки, побачивши авто, приспішили хід. Почали підбігати, як видно, конче хотіли перебігти наше авто. Авто промчало, й жінкам ще залишився шмат дороги до шляху. Жінок не можна було розпізнати. Я подумав про своїх молодших сестер.
В селі не було помітних змін. Не доїжджаючи до хати, авто стало, і я хотів несподівано ввійти в хату. Не стукаючи, відчинив двері до світлиці. Наймолодша сестра стала, як поражена на мить. Але це дійсно була мить, вона кинулася з окликом і плачем відразу мені на шию. Тато спокійно підвівся з-за стола, чекав з усмішкою, поки сестра відірветься від моєї шиї.
– Та, дай же мені його розцілувати! – не втерпів тато, – а то задушиш.
– Таж ми ніяк не сподівалися тебе бачити, поминки по тобі справляли, – швидко говорила сестра, щоб якнайскорше про все сказати.