Проходячи вулицею Гербстштрассе (раніше Пелчинська, потім Дзержинського, тепер Вітовського) мимо теперішнього парку відпочинку ім. Богдана Хмельницького, я побачив, як хлопці грають у футбол. Тоді на місці парку був пустир. Вражений, я застиг на місці — давненько не бачив живого футболу. Грали дві команди підлітків, але в половинному складі: по шість польових гравців і воротарі. В одній з команд бракувало шостого гравця. До мене несподівано підбіг один з футболістів і запитав:
— Хочеш з нами грати?
— Хочу, — утішився я.
— То прилучайся!
Почав я захоплено ганяти м'яча разом з усіма, забувши про все на світі. У розпалі гри краєм ока помітив, як до одного з гравців підійшов дорослий чоловік і щось шепнув йому на вухо. Той собі щось шепнув іншому І так по колу, але без мене. Після загального перешіптування гра неочікувано припинилася, хлопці, не прощаючись, враз зібралися і покинули «футбольне» поле. Зникла десь і малеча, що досі приглядалася до гри. Залишився я, збентежений такою незрозумілою поведінкою, і ще один ясноволосий хлопчина. Ми були однакового зросту і трохи подібні між собою.
— Який ґедзь укусив їх? — запитав я здивовано.
Ясноволосий стенув плечима і розвів руками. З пустиря на мулицю ми вийшли разом. Вияснилось, що нам по дорозі, і ми пішли вгору вулицею Гербстштрассе.
— Гру покинули через мене, — раптом буркнув він сердито. Ми проминули колишній осідок НКВД, а тепер осідок ґестапо, і дійшли до трамвайного парку. Ясноволосий звернувся до мене:
— Знаєш, я тут близько мешкаю, зайдемо до мене, покажу класну іграшкову берлінську залізницю, такої ти ще не бачив, покатаємось на велосипеді.
Я погодився. Ми звернули на Вулецьку (тепер Сахарова) і зупинилися перед кварталом добротних конструктивістських кам'яниць на Каштелівці, які у Львові називають «типу люкс». Квартал починався на теперішній вулиці Б. Романицького, його перегороджував шлагбаум, біля якого стояв у шоломі з гвинтівкою німецький вартовий. Мій попутник сміло підійшов до вартового, щось зашварготів німецькою і потягнув мене за рукав. Так я несподівано опинився по тому боці шлагбаума. Мав я, мабуть, вкрай розгублений вигляд, бо ясноволосий розсміявся:
— Ти не знаєш: я — німець, а добре розмовляю польською, бо жив у Сілезії. Тепер розумієш, чому зі мною не хочуть грати у футбол. А ти якої національності? — запитав він.
Я сказав. Він став уважно мене роздивлятися.
— В українців нечасто трапляються сіро-голубі очі, — зауважив він. — Взагалі ти расово мішаний тип, — додав, називаючи антропологічні терміни і даючи мені кваліфіковану расову характеристику.
Помешкання, до якого привів мене новий знайомий, вразило своїм люксусом. Довгий коридор, велика, зручна кухня, високі просторі покої, широкі вікна. Ванна з дзеркалами, викладена сніжно-білими кахельними плитками. Окремий чималий туалет. Підлоги вкриті грубими барвистими паласами, на стінах гарні килими. Писані олійними фарбами картини в бронзових рамах. То тут, то там сяючі візерунковими розписами «напольні» вази, скульптурна пластика. Зі стелі звисали багаті люстри, мінливо виблискуючи кришталем. Покої обставлені розкішними стильними меблями з дорогого заморського дерева. За склом масивного буфету — дорогий порцеляновий посуд, кришталеві чарки, пляшки з різними етикетками. У вітальні -концертний рояль.
У хлопця була окрема власна кімната. Крім берлінської залізної дороги, справді цікавої, з мостами, переїздами, віадуками, тунелями, депо, мав він чудовий конструктор, з якого можна було виготовити майже все: автомобіль, літак, вантажний кран і багато інших цікавих речей. Під час показу всіх тих технічних чудес я мимоволі штовхнув двері до сусідньої кімнати і зазирнув.
Хлопець підбіг до мене і застеріг: туди не можна, це — кабінет батька. Я побачив через поріг великий письмовий стіл з телефоном і портретом Гітлера в металевій рамці. Поряд -великий ламповий радіоприймач марки «Телефункен», подібний до того, який у нас відібрали.
— Ламповий радіоприймач не можна дома тримати, — зауважив я.
— Татові можна, — усміхнувся хлопець.
— А де твій тато працює? — спромігся я на запитання. — У Ґестапо, — він махнув рукою в бік ославленої будівлі.