Проте невдовзі і справа Катині, і трагічна загибель в авіакатастрофі польського лідера генерала Сікорського відійшли для галицьких поляків на другий план у зв'язку з подіями на Волині. Склалася парадоксальна ситуація, коли поряд з окупаційними полчищами Німеччини на українській етнічній території стали діяти збройні диверсанти з польської Армії Крайової («Вахляж») і заслані з території Білорусії совєтські партизани. До речі, національний склад совєтських партизанів виглядав так: росіяни — 52,9%, білоруси — 33,9%, інші національності — 7,3%, українці — лише 5,9%. Ситуація українських автохтонів Волині зробилася трагічно-розпачливою. Їхнім життям, їхнім майном одночасно розпоряджалися і жорстока, грабіжницька колоніальна окупаційна німецька влада та диверсійно-розвідувальні групи поляків і росіян, які ніскільки і ніяк не рахувалися з інтересами місцевого населення, а виконували накази або Варшави, або Москви. А що тоді насправді являли собою так звані «радянські народні месники», розповів у 1995 році журнал «Молодая гвардия» у четвертому номері: «Известно, что никакого партизанского движения не существовало, а была работа чекистов в тылу врага, себе в помощники они мобилизовали людей из местного населення — это и были партизанские отряды».
Захищаючись від нелюдського колоніального режиму, що встановив у Райхскомісаріаті кат українського народу гауляйтер Кох, жителі Волині почали створювати власні захисні партизанські загони. Полісся і Волинь, що за своєю природою стратегічно підходять для партизанських дій, повстали проти окупантів. Влітку 1942 року, на основі стихійних груп, з ініціативи ОУН на Волині організувалася Українська Повстанська Армія. Десь через рік уся Галичина з гордістю і надією співала пісню про УПА, про її перші бої з німцями:
Згідно з наказами головного командування АК і лондонського еміграційного уряду поляки на Волині, де вони становили менше 15% від кількості населення, готувалися до боротьби з українцями, щоб після війни встановити на цій території польську окупаційну владу. Навесні 1943 року розгорілися затяті бої між українцями та польськими колоністами, а також польськими поліцаями, що були на службі у німців і які поставилися вороже до визвольної боротьби українського народу проти двох окупантів — німців і большевиків. За розмахом, тривалістю, за кількістю задіяних сил і за кількістю жертв це була справжня війна, а не якісь сутички, як тепер хочуть зобразити. У кінцевому рахунку поляки цю народну, безкомпромісну, жорстоку війну програли.