Вони напрочуд легко знайшли з рудим спільну мову, заманили його до себе на квартиру і небавом, не випускаючи з рук чарки, він міцно спав, поклавши голову на стіл.
Отак батько нарешті залишився з подоляком наодинці, чого він з самого початку прагнув. Мати поралася біля кухні, а я принишк, роблячи вигляд, що зайнятий грою «каро» (гра типу кубика-рубика). Чоловіки заговорили про колгоспи, ще там про щось. У розпалі розмови батько став покусувати нижню губу — вірна ознака, що готується поставити важливе запитання. І він запитав:
— Чи то правда, що на Великій Україні в тридцять третьому році багато людей померло з голоду?
Подоляк від тих слів сильно знітився, перевів погляд на образи (ікони), на портрет Шевченка і, перехиливши чарку, тихо відповів:
— Пів-України померло. Виморили б усіх, але спохватилися, що не стане кому обробляти землю.
З очей у нього беззвучно скотилися дві сльози, Батько ж з докором запитав:
— Як могли люди покірно, мов вівці, допустити до такого?
— Поживете, побачите, — похмуро відповів подоляк і глянув зболілими очима.
Треба сказати, що тодішні українці зі східних областей — «східняки», потрапивши до оселі «західняків», раптом опинялися у приворожливій атмосфері патріотизму і релігійності, про яку мали тільки дуже неясне уявлення і про яку їхнє щире українське серце таємно мріяло.
Наступного дня зайшов до нас Мусьо. Виглядав він пригаслим. «Ми досі жили в державі», — повідав Мусьо, — де дозволено було все, що не заборонено законом. А тепер живемо в державі, де заборонено все, крім того, що наказано». Батько ще не раз повторював ці Мусьові слова.
8
З Мостиськ — районного центру на трасі Перемишль — Львів, де, як звичайно в галицьких містечках, більшість населення становили євреї, до нас приїхав далекий родич — молодий парубок на ім'я Павло. Восени 1939 року мав Павло оженитися, але через несподіваний вибух війни весілля, зрозуміло, довелося відкласти. Як тільки загальна ситуація більш-менш унормувалася, Павло дістався Львова дещо придбати собі на шлюб. Далі відкладати весілля не хотів і, як твердив, уже не міг. Відзначався Павло талантом до лицедійства та веселим характером, Якби не фізична вада — одне око мало зиз (косоокість), що, до речі, врятувало Павла від військової мобілізації, то, можливо, мав шанс потрапити на театральну сцену. Павло не вперше продемонстрував нам виставу одного актора і ми провели чудовий вечір, спілкуючись із ним. Він, досягаючи потрібного комічного ефекту, зобразив в особах польських офіцерів, які в перший день війни бундючно горлали: «Завтра будемо в Берліні», а вже на другий — ховалися перед всюдисущими німецькими літаками в бур'янах і по селянських городах. Заспівав нам Павло і новомодну пісеньку — оперативний відгук на воєнні події. Із цієї популярної тоді серед українців народної пісні мені запам'яталися декілька строф:
Оповів нам Павло, вже серйозним тоном, про свої враження від німецької армії, яку мав нагоду спостерігати зблизька. Мостиська належали до тієї частини Галичини, яка в ході німецько-польської кампанії потрапила під короткочасну окупацію вермахту. Згідно з домовленостями Гітлера — Сталіна, після 17 вересня німці стали звідти відходити на демаркаційну лінію за річку Сян.
У Павлових словах, а точніше, в низці оповідей про бойовий вишкіл, організованість, технічну оснащеність німецької армії звучало беззастережне захоплення. Він показав, знову ж в особах, як браві німецькі солдати, зламавши польський опір, захопили Мостиська. В його показі польські вояки виглядали розгубленою отарою овець, а німці, із закоченими рукавами, — вмілими пастухами, які сумлінно виконували свою роботу. «У них такий шик, такий спосіб воювати, — розповідав Павло, — йти у бій із закоченими рукавами. Німецькі солдати — всуціль молоді, дужі юнаки, — продовжував Павло, — хлопці — веселі, красиві. Армія — повністю моторизована. Навіть піхота їздить на машинах. Крім того, силенна кількість мотоциклів, танків, бронетранспортерів і авіації. Постачання у них працює як годинник. Німецькі солдати всім вдосталь забезпечені, нічого не забирають від населення».