Для радянської влади львівські патріоти, які загинули від рук гітлерівських катів на вулицях і площах міста, не становили інтересу. Повоєнні, прислані з Росії правителі Львова не любили минулого міста, в якому вони жили. Навпаки, було зроблено все, щоб трагічну і водночас героїчну сторінку історії Львова вкрити забуттям. Замість того роздмухували сумнівний культ уральського чекіста — провокатора Кузнєцова, який вчинив тут терористичний акт. На Стрілецькій площі на місці публічних розстрілів стоять донині баки зі сміттям. Під розстрільним муром на вулиці Куліша, 6-а, приліпився пивний міні-бар. На вулиці Вірменській, на місці розстрілів заручників зробили дитячий майданчик. Нічим не відзначені і інші місця публічних страт львів'ян — українців, поляків та євреїв за час гітлерівського лихоліття. Як, до речі, і місця таємних страт українських патріотів за тоталітарного большевицького режиму. Сучасні керівники міста проявляють «втомлену» байдужість до історії власного народу. Щоправда, за незалежної України, завдяки єврейській наполегливості і розумінню ваги символів історії для вихованим майбутніх поколінь, споруджено величавий пам'ятник жертвам ґетто поблизу Полтв'яного мосту.
69
Учитель Шерстило на прізвисько «Ковбаса» оголосив, що сьогодні навчання не відбудеться. Худий високий Шерстило стояв перед класом у ще, либонь, передвоєнному, поношеному костюмі, який висів на ньому, мов на жердині. Прізвисько він дістав від того, що при згадці про м'ясний виріб голос його набирав плаксивих ноток. Ми знали: наші вчителі, львівські інтелігенти, тяжко бідують, живуть упроголодь. Про їхній матеріальний стан ми з юною бездумністю полюбляли декламувати такий модний сатиричний віршик:
— Замість сьогоднішнього навчання, — повідомив нас Шерстило, — підемо оглядати виставку. Потрібно, — додав він, — зібрати з кожного учня по п'ятдесят грошів на вхідний квиток.
Шерстило не назвав, а в загальному гаморі, що виник після його слів, годі було допитатися про тему виставки. Ми пам'ятали, як минулого разу той же Шерстило водив нас на виставку під назвою «Чудо життя», на якій демонстрували шедевр німецької техніки — «Скляну людину» і припускали, що нас знову поведуть на виставку з царини природознавства. Ця минулорічна виставка «Чудо життя» справила на львів'ян незатерте враження. Збільшена у чотири рази від нормальних розмірів постать людини з піднятими вгору руками була виконана з суцільного прозорого скла. Всередині постаті розміщалися моделі людського організму. При загалом гострому несприйнятті гітлерівського окупаційного режиму традиційно високий престиж німецької науки і технічної вправності зберігався серед львів'ян непохитно. Подивитися на виставку «Чудо життя» збиралися натовпи цікавих.
Скляна модель імітувала динамічність життєвих процесів. За допомогою електроструму, залежно від потреби, висвітлювалися ті чи інші імітатори фізіологічних функцій, або зображення якоїсь анатомічної форми та будови, чи моделі окремого органу. «Скляна людина» давала змогу наочно пізнати будову людського організму і функцій окремих органів, побачити працю системи кровообігу, травлення, подивитися на розгалуження нервової системи, на роботу залоз внутрішньої секреції. Після огляду «Скляної людини» шкільні лекції з анатомії та фізіології видавалися нам сухими і малоцікавими. Модель переконливо доказувала, що в живій природі немає більш таємничого й складнішого явища, як людський організм, підтверджуючи правоту вислову, що людина — вінець творіння.