За пультом управління «Скляної людини» сидів німецький оператор, але пояснення зрозумілою глядачам мовою давали місцеві медичні працівники. Шерстило привів нас зумисне у той момент, коли біля моделі знаходився український лікар, який робив пояснення українською мовою. Екскурсантів у залі зібралося чимало, і з іншого боку до моделі підійшов польський медик та почав роз'яснювати своїй групі польською мовою. Ненароком я опинився посередині між двома групами і чув одночасно, як пояснює один і другий. Польський лікар говорив плавно, упевнено користуючись медичною термінологією. Наш говорив затинаючись, підшукуючи слова, відчувалося, що має проблеми з медичними термінами. І не дивно. Адже поляки постійно перешкоджали утвердженню української медичної термінології.
— Навіщо вам це потрібно, — говорили, — коли існує вироблена польська термінологія. Користуйтеся нею, хто вам боронить?
Ніхто, до слова, не боронив полякам користуватися набагато досконалішою сусідньою німецькою термінологією, але чомусь вони цього не бажали. Заперечення української наукової термінології випливало з ворожого ставлення до української мови, а це, в свою чергу, — з негативного ставлення до самого факту існування українського народу.
Наприкінці анатомічної екскурсії учень нашого класу Романишин, або просто Ромашка, що відзначався начитаністю, раптом запитав:
— А чому «Скляна людина» є безстатевою?
Усі глянули — справді модель не мала жодних статевих ознак. Лікар посміхнувся, щось попросив оператора, і перед нами послідовно засвітилися кольоровими вогнями модельне зображення спершу чоловічих, а потім жіночих статевих залоз — сім'яників і яйників.
На відміну від минулорічної, на сьогоднішню виставку зібралася малочисельна групка учнів. Останнім часом школа помітно спорожніла. Місяць тому, в лютому, фронт докотився аж до Бродів. Ніхто не мав сумніву, що він невдовзі дійде до Львова. Вермахт вже другий рік поволі відступав на Захід. Німецьке командування твердило, що відступає планово і організовано, зате, як казали дотепники, невпинно. Через Львів, як тільки починалися сутінки, безперервним ланцюгом котилися вантажівки армійських обозів. Вермахт, як поранений звір, відповзав на Захід.
З кінця січня ми навчалися не в своєму шкільному будинку, а в тісному пристосованому приміщенні колишньої поштової філії. Відступаючі війська займали у Львові нові й нові громадські будівлі, зокрема всі школи. Німецьке армійське командування виселяло мешканців з гарних будинків і забирало їх під військові штаби. Ті, хто пам'ятав сорок перший рік, казали, що складається враження, ніби на Захід відступає більше військ, ніж тоді марширувало на Схід. Ще казали — німецькі солдати змінилися, вони втратили віру в перемогу і виглядають явно втомлені довгою війною.
Десь тими днями моя мама зустріла Катерину Офман, яка зі смутком розповіла, що фольксдойчі змушені покинути небезпечний Львів. «Сюди ймовірно знову прийдуть большевики», — скаржилася Катерина. Тоді ж зі Львова тікало в світ за очі чимало звичайних цивільних мешканців. Хто тікав перед большевиками, а хто просто боявся бомбардувань і перспективи вуличних боїв. Ширилися панічні чутки, що внаслідок запеклих вуличних боїв місто Тернопіль стерто з лиця землі, і така ж доля чекає Львів. Ритм життя міста був тривожний.
Ми крокували за Шерстилом на виставку, як курчата за квочкою, і вийшли на вулицю Коперника. Вулиця була заповнена збудженими пішоходами, виднілося багато військових.
Відчувався нервовий передфронтовий настрій. Біля вхідної брами палацу Потоцького білів великий картон з написом: «Світова жидівська пошесть». Меншими літерами уточнювалося: «Велика мандрівна виставка». «Оттакої!» — сказав хтось з учнів розчаровано.
Безлюдне подвір'я палацу виглядало дивним, бо зазвичай при вході до приміщень масових імпрез збираються групки цікавих. Безлюдним виявився також вестибюль палацу і, що зовсім нас вразило, не було ніяких відвідувачів у залах, де розгорнуто експозицію виставки. Як пізніше ми довідалися, львів'яни дружно бойкотували антисемітську виставку. Лише школярську молодь сюди приганяли примусово. З тієї причини батьки висловлювали протести, зокрема через те, що виставка мала антирелігійний присмак: потроху висміювався Старий Завіт.