Сама виставка складалася зі стендів з фотографіями і діаграмами. У кутку великого бального залу палацу Потоцького стовбичив манекен у ріст людини, в молитовному талесі з карикатурно вип'яченими семітськими рисами. Манекен мав усередині пружинний стержень, і коли нудьгуючий охоронець, щоб нас забавити, його штовхнув, то манекен став розхитуватись. Шерстило підвів нас до того стенду, де експонувалася фотографія шефа ГПУ — НКВД Генріха Ягоди і підручного Сталіна, члена політбюро Лазаря Кагановича.
— Ось цей, — вказав він на Ягоду, спочатку знищив українську інтелігенцію — мозок нації, а потім у 33-му році разом з Кагановичем, — він вказав відповідну фотографію, — організував штучний голод, від якого загинуло шість мільйонів селян біологічна основа народу.
— Навіщо це зробили? — запитав Ромашка.
Шерстило не вмів до ладу відповісти. Подібні звинувачення в організації голодомору 33-го року євреями чув я потім не раз. Дехто зараз про це нерідко пише. Робиться це для того, щоб збаламутити історичну правду, приховати дійсного злочинця, а ним є не хто інший, як московський імперіалізм смертельний віковічний ворог українського народу. В криміналістиці ще з римських часів існує відоме золоте правило, яке уможливлює відшукати справжнього винуватця злочину. Звучить воно латиною: «Cui bono?», тобто: «Кому на користь?» У чиїх інтересах? Після голодомору до спустошеної України переселилося, кажуть, понад п'ять мільйонів росіян. Відтоді село, що досі, незважаючи на столітні російські утиски, залишалося непорушним бастіоном української мовної стихії, розпочало катастрофічно обмосковлюватися. Московський імперіалізм, який ставив і ставить донині своєю метою шляхом винищення, депортації, лінгвоциду і асиміляції ліквідувати український народ, прикривається традиційно жупелом антисемітизму, згідно з приповідкою, — «наводить тень на плетень».
70
Впродовж довгих століть Львів прикрасили чимало храмів різних конфесій. Проте, як неможливо собі уявити Рим без собору Петра, Париж — без Нотр-Дам, Київ — без Софії, так і місто Львів немислиме без собору св. Юра, перлини східноєвропейського бароко. Щодня, кваплячись на навчання, я переступав поріг цього Божого Дому. Зліва, в глибині господарського подвір'я, стоїть будинок, у якому тоді розташовувався навчальний заклад Товариства «Рідна школа» ім. Б. Грінченка. З боку собору подвір'я відділяє масивна будівля Галицької Митрополичої Курії, а від площі св. Юра — довга одноповерхова споруда, в якій колись були митрополичі конюшні, а згодом — гаражі, — склади та комірка садівника. В одному з тих приміщень зберігалася й старовинна карета часів, напевно, митрополита Сембратовича, в іншому — вилискував нікельованими деталями новенький «Форд». За комуністичного режиму ці комірки навмисне, щоб десакралізувати святоюрський ансамбль, перетворили в житлові квартири, а в будівлю курій, де раніше мешкали заслужені крилошани і каноніки, поселилися сім'ї московських попів та інших пожильців. Щоб остаточно оплюгавити сакральне місце соборного ансамблю, большевики побудували на церковних грунтах у підніжжі святоюрської гори цирк.
Семикласна школа ім. Б. Грінченка вважалася жіночою, але до молодших класів набирали також хлопців. Вікна навчального закладу виходили з одного боку на Городоцьку вулицю, а з другого — на прямокутник господарського подвір'я.
Школярі на перервах так затоптали його, що воно стало схоже на очищений тік. З нашого класу було добре видно подвір'я і дерев'яні ворота, які ведуть до святоюрського саду. На воротах висів масивний замок. Згодом садові ворота ретельно пильнувала озброєна варта, оберігаючи радіовежі «глушилок».
Доглядав святоюрський сад немолодий уже садівник. Він не розлучався з металевою тачкою, лопатою і страхітливих розмірів ножицями. Погожої днини, у полудень, в сад вивозили в інвалідному кріслі-візку митрополита Андрея Шептицького. Перед тим, як мав з'явитися владика, садівник широко відчиняв дерев'яні ворота і застигав у напруженому чеканні. Це було для нас знаком — ми припиняли лекцію і разом з учителькою припадали до вікон. Затамувавши подих, спостерігали, як двоє монахів-послушників котили на високих гумових колесах інвалідне крісло з митрополитом і зникали в глибині саду. Незабаром вони поверталися, залишивши митрополита наодинці. Під воротами, ніби на варті, залишався лише садівник. Через якусь годинку послушники відвозили кир Андрея назад. Декілька разів, заходами нашої незабутньої вчительки Олени Дубової, садівник дозволяв нам зазирнути у сад, коли там відпочивав митрополит.