Після висадки союзників у Нормандії з німецьких адміністративних службовців злетіла їхня пиха. Розпочалася евакуація окупаційних установ. Одного разу я випадково побачив на розі вулиць Бочковського і Городоцької немолодого німецького солдата в голубій уніформі авіатора. До цього роду військ ставлення львів'ян було терпиміше. Вважалося, що авіація зайнята небесами і не причетна до шалених гітлерівських звірств на землі. Солдат тримав у руках повну військову хлібну торбину і запитливо приглядався до пішоходів з явним наміром з кимось вступити в розмову. Але люди швидкими кроками обминали його. Ніхто не виявляв бажання з ним спілкуватися. Солдат розгублено озирався навкруги. Таку солдатську поведінку я спостерігав не раз і зрозумів, про що йому йдеться: він бажав продати або обміняти свої продукти з військового пайка.
Ми зустрілися поглядами, і він привітно махнув до мене рукою. Коли я підійшов, солдат пояснив, що йому потрібен «шнапс» в обмін на білий хліб і консерву. Авіаторові пощастило, бо якраз я знав, у кого можна роздобути горілку. Недалеко мешкав наш сусід Микола Щур, який тоді працював на лікеро-горілчаному заводі Бачевського і цупив, як усі робітники фірми, звідтіля спиртне. У нього дома завжди знаходилися в запасі «півлітрівки». Я повів солдата, який чимось мені сподобався, до пана Миколи. Господаря не було, але була присутня господиня і ще якісь дві її подруги — статечні сусідські жінки середнього віку. Німець, увійшовши, окинув оком домашнє розп'яття на стіні, потім споглянув на шанобливих жінок і мовив: «Grüß Gott».
Жіноцтво зрозуміло побожне вітання. Що більше: якесь внутрішнє порозуміння наче сяйнуло на присутніх. Обмін товаром відбувся швидко на взаємне задоволення сторін. Крім пляшок «шнапсу», німцеві ще піднесли добру чарку. Солдат в товаристві поважних господинь зробився говірким. Змішуючи німецькі слова з російсько-польськими, лепетів воєнним волапюком. Він признався, що сам не пілот, а лише авіамеханік при обслузі літаків. Недавно його частина прибула до Львова і, мабуть, скоро витранспортується далі на Захід» Сюди, до Львова, незабаром «Iwan kommt» — сказав він упевнено, тобто прийдуть совєтські війська. «Німецька армія, — зауважив він не без задоволення, — вертається на батьківщину». Сьогодні йому випав вільний час, отож камради послали роздобути трохи спиртного.
Господиня пригостила симпатичного авіатора ще чаркою. Роздобрілий солдат розбалакався більше. Він розповів, що зі Сходу, з азіатських степів пре неймовірно величезна людська лавина, яку німецька армія не в силі зупинити. На запитання жінок солдат пояснив, що Львів не боронитимуть, рельєф місцевості цього не дозволяє. Стишивши голос, німець відважився випалити про Гітлера, що фюрер — «шайсе» (засранець). Від такої характеристики жінки боязко переглянулися. Насамкінець солдат, звертаючись до присутніх, запитав:
— «Wo sind eure Juden verschwunden?»
Жіноцтво не відразу зрозуміло запитання. Солдат, поволі артикулюючи слова, повторив. Я допоміг розтлумачити: — Де поділися ваші євреї?
— Які ще євреї, — закудахтали перелякано жінки. — В нас немає ніяких євреїв. Ми євреїв не переховуємо. Адже нам добре відомо, що переховувати євреїв заборонено під карою смерті.
— Жінки, ви мене не зрозуміли. Я питаю не про ваших особисто знайомих євреїв, — сказав, усміхнувшись, німець, — скажіть, чи у вашому місті, у Львові, жили до війни євреї?
— Але ж так, навіть досить багато, понад сто тисяч, — відповіли йому«
— А чому тепер я їх не бачу?