Галицькі євреї поставилися до українізації спокійно, хоч були прихильниками німецької та польської культури. Мусьо Штарк, який любив мало не щодня приходити на бесіди з моїм батьком (спілкування з пролетарієм — за його поняттям), спробував перейти на українську розмовну мову. Цією ж мовою Мусьо взявся викладати в університеті, де відразу дістав посаду. Раніше євреям важко було отримати в університеті посаду, а українцям- неможливо. Львівський університет ім. Яна Казімєжа (за австрійської доби ім. Франца І) перейменовано в університет ім. Івана Франка. Як завжди, польська професура всіма силами намагалася протистояти українізації вищих шкіл, зокрема університету. Єдиним аргументом їм служила та обставина, до якої вони самі приклали руки, що українською мовою, як бездержавною, не існувало навчально-наукової літератури. А ця література, у свою чергу, не була потрібна українською, оскільки немає українських вищих навчальних закладів. Цим лукавим софістичним аргументом російські українофоби широко користуються і донині. Слід підкреслити, що поверхова большевицька українізація не змінила істотно реальний мовний режим міста. За весь період війни Львів зберігав польськомовний характер. Польською мовою львів'яни спілкувалися на вулиці, на ринку, в транспорті, на пошті тощо.
Відомий у Польщі літератор і дотепник Бой-Желенський, що втік перед німцями з Варшави до Львова, говорив тоді так: «Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою». Якби там не було, за сприяння нової влади і зусиль галичан українська мова у Львові стала звучати масовіше.
Десь тоді я потрапив до Міського театру, який перейменували на Оперний, на виставу київського театру — драму «Богдан Хмельницький» (автор — О. Корнійчук). Коли зі сцени донеслися козацькі крики: «Кари ляхам, кари!», польські глядачі втягнули голови в плечі і стали озиратися. У виставі така сцена: королівські посли вручають Хмельницькому польський біло-червоний прапор до рук, він розглядає його усебіч на хвильку замислюється, а потім рішуче з відразою шматує і топче ногами. У театрі почувся збурений шум серед глядачів. Присутні на виставі поляки у той момент демонстративно встали і покинули зал. Українці спільно з євреями, навпаки, дружно зааплодували, зазвучали вигуки «Браво!».
З Києва до Львова прислали на пропагандивні гастролі крім драмтеатру, артистів з інших театрів. Особливою популярністю серед львів'ян користувалася солістка Київського театру опери і балету, знаменита співачка Оксана Петрусенко. Мені пощастило потрапити декілька разів на її концерти. Свій виступ вона розпочинала арією Наталки з опери «Наталка Полтавка», далі виконувала російський класичний романс, потім якусь народну пісню, але публіка не відпускала Петрусенко зі сцени, поки вона не заспіває своїм чудовим лірико-драматичним сопрано пісню «Україно, моя Україно». Зараз ця пісня не виконується, на жаль, вона зовсім забута, хоча красива і мелодійна. Щоб передати дух епохи, дозволю собі привести довший уривок цієї пісні:
У 1939 році цю пісню, створену двома євреями (слова Лебедєва-Кумача, музика Дмитра Покрасса), в Галичині сприймали мало не як національний гімн.
Проте ніякі єрихонські труби большевицької пропаганди не зуміли прихилити на свій бік навіть незначну частину львівських українців. Вони бачили і розуміли, що Галичина залишалася надалі колоніальною територією, призначеною для наживи тепер вже не польського, а російського чиновництва, та полігоном для підготовки до війни. Тим паче, не прихилила совєтська влада на свій бік львівських поляків. Одні євреї поставилися лояльно до нової влади, зрештою, щиро теж не всі.