Я полюбляв забігати до Шнеєбаумів у гості. Тут вгощали мене чаєм, який пили на російський манер з тарілочки («с блюдца»). Вони єдині в нашому будинку мали чудо тогочасної побутової техніки — патефон. У компактній, як невелика валізка, скрині голубого кольору вміщався у складеному вигляді сам апарат, а по кутах скриньки, в двох металевих шухлядках, зберігалися патефонні голки. Набір платівок був, на жаль, цілеспрямовано одноманітним. Лише одна музична платівка мала запис італійського тенора Енріко Карузо, а решту становили декламації текстів англійської класичної літератури.
Куба, який розпоряджався патефоном, наставляв зазвичай платівку, де звучав уривок з п'єси Шекспіра з гамлетівським монологом. З патефона лунав акторський голос виконавця ролі Гамлета — єврея за походженням, що раз у раз, аж до нудоти, підкреслювала Ґіза. Пишається своїми видатними людьми кожен народ, а у євреїв це почуття розвинуте надзвичайно сильно, бо закладається у свідомість з раннього дитинства.
Найцікавіша для мене хвилина наступала тоді, коли Ґіза, по закінченню патефонного монологу надягала берет, закутувалася в темне покривало, що мало замінити плащ, і так, втілившись у роль Гамлета, наслідуючи актора, з почуттям проказувала: «To be or not to be, that is the question»… Дивитися на її струнку постать, палаючі натхненням очі, розкидані навколо блідого личка густі темні кучері, слухати її дзвінкий, мелодійний голос було немалою втіхою.
Голова сім'ї продовжував невтомно клопотатися про американську візу. Щодня він кудись ходив у цій справі, навіть раз чи два їздив у польську столицю Варшаву на прийом до американського посольства. Звідти Берко вернувся радісно збуджений від пустих, як виявилося згодом, обіцянок. Імпульсивна Ніна раз у раз щасливим голосом сповіщала сусідкам остаточний термін виїзду за океан, але в означений час виникали якісь непередбачувані, малозрозумілі, дрібні перешкоди і від'їзд відкладався. Так він відтягувався, аж прийшла Червона армія. Тоді стало зрозумілим, що ніхто вже в Америку не поїде. Пастка для галицького єврейства їм зачинилася. Ґіза з Кубою пішли до звичайної львівської школи, а Берко тимчасово змирився і став шукати собі роботу, що було не просто.
Після закінчення польсько-німецької війни у Львові, крім біженців, згромадилось ще й немало таких безробітних, як Берко. Нова влада активно, мало не силоміць, вербувала їх на шахти Донбасу та заводи Кривбасу, на соціалістичні, як галасували агітатори, підприємства. Тобто на підприємства, де відсутня експлуатація людини людиною, де трудящі самі керують. Хто піддався агітації, того чекало гірке розчарування: мізерні заробітки, каторжна праця, дефіцит найнеобхідніших ужиткових товарів, невлаштованість побуту, брак елементарного порядку. Завербовані галичани невдовзі, кидаючи там усе напризволяще, дружно втікали назад. З тієї нагоди появився у Львові такий сатиричний куплет:
Тоді серед львів'ян жваво обговорювалося, як, піддавшись агітації, а, може, розвідати стан речей, до Донбасу поїхав чоловік Ванди Василевської — відомої тоді польської письменниці комуністичного спрямування. Її чоловік, на прізвище Богатко, був простим робітником. Повернувшись з Донбасу, він любив посидіти в шинку, побалакати і за чаркою порозповідати про справжнє буття робітників у соціалістичному раю. Одного разу, коли Ванда Василевська поїхала у відрядження (казали — навмисне вступилася), до дверей їхнього особняка на вулиці Павліковського (тепер Грицая) подзвонили. Богатко відчинив двері і тут же був розстріляний. Влада ніяк не відреагувала на вбивство, ніхто не був затриманий, нападників не знайшли, та й не шукали. Демонстративне вбивство Богатка досягло мети: утікачі з Донбасу прикусили язики. А хто цього не зробив, того неухильно прибирало всюдисутнє НКВД.
Деякий час Берко Шнеєбаум вагався: їхати чи ні, але здоровий глузд переміг, і він не піддався донбасівській спокусі, хоч легко настроювався на переїзди. Врешті-решт йому якось вдалося влаштуватися на львівську взуттєву фабрику, розташовану в районі Жовківської вулиці. Пристосуватися до режиму фабрики було спершу важко: Берко любив вранці поспати. Коли влітку 1940 року «робітничо-селянський» уряд оголосив кріпосницьке розпорядження, за яким робітникам не лише заборонялося змінювати місце праці, але за п'ятихвилинне запізнення їх дошкульно карали, в домі Шнеєбаумів вранці починався шалений, всім чутний ґвалт. З квартири Берко вибігав, коли до гудка (початок і кінець роботи фабрики сповіщали гудками) залишалося 10-15 хвилин.