Вуйко Камінський награно бадьорим тоном хвалився перед нами, що на випадок депортації має наготовлений клунок з раціональним набором потрібних на засланні речей, так що кляті «чубарики» (тодішнє польське назвисько росіян) не захоплять його зненацька. Його дружина, тітка Зоська, признавалася жалібним тоном, що не спить по ночах, боїться, що за ними прийдуть енкаведисти. Камінський чомусь вважав, що енкаведистські списки на заслання готуються за допомогою місцевих євреїв. «Без наших євреїв совєти були б сліпими», — твердив він. Зрештою, таких поглядів дотримувалося чимало львів'ян. У Львові тоді зародилося польське підпілля. Його керівництво, як свідчать документи, звинуватило євреїв у співробітництві з органами НКВД. Керівник польського підпілля генерал Ґрот (Ровецький) скаржився у рапорті до польського уряду в Лондоні, що на території радянської окупації умови для підпілля значно важчі, ніж на території німецької. Є це наслідком того, що большевики мають потужний поліційний апарат, розуміють польську мову і отримують велику допомогу місцевого елемента: українців, білорусів і передусім євреїв. Польські історики Галичини підсилюють твердження Ґрота, наголошуючи, що швидка розбудова апарату контролю і нагляду НКВД завдячує прихильності до комуністичних ідей значної частини єврейського суспільства. До цього слід додати, що органам НКВД вдалося легко упоратися з польським підпіллям в Галичині. А керував його розгромом комбриг (командир бригади) НКВД єврей Леонід Райхман.
Відразу після візиту вуйка Камінського до тата заскочив позичити цигарку новий сусід, який нещодавно поселився в нашому будинку. Мешкав він разом з молоденькою дружиною і синочком через стінку від нас. Казали, що він працює перукарем, тому сусіди звали його «фризієр» (нім. friseur). Закуривши, чоловіки розбалакалися про якість тютюнових виробів. Постійною чоловічою темою серед галичан зробилася ностальгія за довоєнними марками цигарок: «Єгипетські», «Плоскі», «Пшедні», яким і близько не дорівнювали новітні «Червоні прапори».
Роз'ятрений розмовою з Камінським, тато не втримався і став нарікати на депортації.
— А вам чого боятися? — здивувався «фризієр». — Ви ж простий робітник, а радянська влада сумлінних, порядних трудящих не чіпає. Йде лише знешкодження, прополювання бур'яну. Проводиться необхідна очистка суспільства від класових шкідників. Чесному пролетарію нічого боятися. Все робиться для його ж добра.
Я пильно придивлявся до малознайомого «фризієра». Високий, показний, самовпевнений, він не вкладався в образ прислужливого працівника ножиць і бритви. Спостереженням, що він не той, за кого себе видає, я поділився з домашніми, але мені не повірили.
18
У всьому будинку, окрім нашої сім'ї, ніхто більше не передплачував і не читав обласної львівської газети, що стала виходити під політично лукавою назвою «Вільна Україна». У лютому 1940 року «Вільна Україна» несподівано опублікувала широкий матеріал з кримінальної хроніки. Відзначимо, що радянська обласна преса дуже рідко, лише у виняткових випадках друкувала подібні матеріали. Зазвичай на її шпальти не потрапляли ні місцеві кримінальні події, ні нещасні трафунки, ні стихійні лиха, ні некрологи знаних в області людей, ні інші цікаві звичайним читачам повсякденні місцеві життєві новини. Їх заміняли пропагандивні життєписні опуси про Карла Лібкнехта, Розу Люксембург, Клару Цеткін, Сергія Лазо, Миколу Щорса, Григорія Котовського та інших большевицьких святих. Причина небувало виняткової, як на совєтські журналістські звичаї, газетної публікації таїлася у тому, що кримінальні злочинці видавали себе за міліціонерів та енкаведистів, і потрібно було рятувати і так малопривабливий образ силових органів перед львів'янами. Вийшов цей газетний матеріал під сенсаційним заголовком «Грабіжники і вбивці». А писалося там про всім нам добре знаних мешканців нашої кам'яниці Романа Желязного (в газеті Желізний) та його брата Станіслава.
Для мене тоді настав «зірковий час». Старше жіноцтво будинку виявляло велике зацікавлення долею хлопців, яких знали ще дітьми. І мене стали запрошувати прочитати їм цей номер газети. Літні єврейські жінки не знали кириличного письма. Необхідно було кожній з них не лише виразно прочитати зміст, але ще й перекласти певні малозрозумілі для них українські звороти. Сповнений почуттям власної значущості, я мандрував од квартири до квартири, намагаючись солідним драматичним тоном прочитати домогосподаркам сенсаційний текст з «Вільної У країни». Приводжу тут його у дещо скороченому, стислому викладі. Розпочиналася кримінальна хроніка так: «У Львові довгий час орудувала бандитська зграя, що організувалась з рецидивістів-злодіїв, які влаштовували збройні грабунки і тероризували населення.