Після краху Франції старий Матіїв завітав до нас радісно схвильований.
— Та курва Франція собі цю ганьбу заслужила, — задоволено потирав він руки. — Нарешті дістала по заслузі. Якби не Франція, поляки з нами війну не виграли б. — І став розповідати, як жовніри армії Галлера у синіх французьких мундирах, так звані «галлєрчики», в дев'ятнадцятому році замордували його старшого брата за сприяння Українській Галицькій Армії. Мій батько теж пригадав, як озвірілі «галлєрчики» хотіли спалити дідову садибу, і тільки завдяки відвазі бабусі їм здійснити підлий намір не вдалося.
Галицькі українці, пам'ятаючи, що саме Франція спорядила армію Галлера, яка 1919 року загарбала Галичину, не переймалися її долею. Оцінювалися тоді міжнародні події за одним-єдиним критерієм: наближають вони чи сповільнюють здобуття української незалежності. В 1940 році галичанам, на підставі складних логічних міркувань, здавалося, що перемога Німеччини над Францією сприяє наближенню тієї самої української незалежності. Маючи розв'язані руки на Заході, Німеччина зверне очі на Схід, а значить, прихильно на Україну. Такий був тоді хибний політичний розрахунок, хоч стратегічно правильний.
Після Різдва народила Соня первістка. А через тиждень міліція прийшла арештувати Владислава Желязного. Справдилися передчуття Владека — «лягаві» не забули помститися і родині.
19
Весна 1941 року наповнила Львів чутками про підготовлений енкаведистами великий вивіз (казали, що на станції Підзамче стоять уже напоготові порожні вагони) і про стрімке наближення війни. Маршируючі містом колони червоноармійців стали постійно співати новомодну пісню «Если завтра война». Її співали при кожній пропагандивній нагоді під керівництвом довірених агітаторів. З гучномовців ця пісня лунала кільканадцять разів на день. У великих львівських кінотеатрах, за старою традицією, перед початком сеансів грав живий оркестр. Музиканти кожен свій виступ обов'язково розпочинали цією войовничою піснею:
Настирно повторювана день у день примітивна мелодія набридала і дратувала. Тому виникали численні пародії, одна з яких звучала так:
Ще однією пародією відгукнулися тоді галичани на дуже популярну в Росії іншу мілітарну пісню «Три танкиста»:
Якось Мусьо закликав мене до себе. На його письмовому столі лежав доповнюючий том знаменитої тоді двадцятитомної німецької енциклопедії «Grosse Brockhaus». Мусьо розгорнув прекрасно виданий том на тій сторінці, де писалося, що львівське Товариство ім. Шевченка є не чим іншим, як українською Академією наук.
— Що вони вигадують, — обурювався Мусьо, — яка Академія?! Академія є в Києві. Звичайне громадське товариство раптом зробилося в них академією! Зрештою, німці тут не винні. Їх так інформували українські націоналісти. Ось хто баламутить людей і своїх, і чужих.
— Чому так хвилюєшся, — зауважив присутній в кімнаті брат Муся лікар-терапевт, — адже немає вже Товариства Шевченка, його ліквідовано, як і усі інші їхні товариства.
Так, але українські націоналісти залишилися, і з ними треба вести нещадну боротьбу. Я його цьому навчаю.
На письмовому столі Муся лежала ще інша, російська, книжка в м'якій палітурці, на газетному папері. 3 дозволу господаря я став її гортати. Червоним і синім олівцем у книжці було попідкреслювано найцікавіші місця. Автором книжки був якийсь Ніколай Шпанов, а називалась вона: «Первый удар: повесть о будущей войне». Мусьо охоче взявся пояснювати мені зміст книжки. Як тепер розумію, Шпанов «переклав» на доступну художню мову основні напрями совєтської військової стратегії. Детально, крок за кроком, він розписав блискавичне завоювання танковими армадами Червоної армії і масовим десантуванням усієї Західної Європи включно з Британськими островами. Допомогти большевикам завоювати Західну Європу мав повсталий пролетарій під керівництвом своїх комуністичних партій. Восени 1941 року Мусьо подарував мені цю книжку Шпанова. Я її довго зберігав.