На початку червня з Мостиськ черговий раз приїхав до нас Павло. Упоравшись зі своїми справами, увечері, коли всі зійшлися, як звичайно, Павло розважав нас театралізованими сценками. Він кумедно зображав селянські збори, на яких агітували вступати в колгосп. Удаючи на таких зборах наївних простачків, сільські мудрагелі задавали большевицьким агітаторам клопітливі запитання про спільність жінок, про вартість трудодня і таке інше. Від Павла ми почули в той вечір і колгоспні приказки: «А в колгоспі добре жить, один робить — сім лежить». Або: «Сидить баба на рядні та й рахує трудодні, сім день — трудодень, дайте хліба хоч на день». Найїдкіша характеристика колгоспу народною мудрістю звучала так: «Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні».
Згодом уже серйозним тоном Павло став розповідати про помітні ознаки наближення війни. Мостиська — прикордонна місцевість, там якимсь чином знали, що діється по той бік прикордонної річки Сян. Наприклад, у Мостиськах знали, що німецькі солдати почали посилено вивчати російську військову лексику. Це було виразною ознакою наближення війни. А з нашого боку кордону, розповідав Павло, щораз більше підтягуються совєтські війська. Ліси, урочища заповнені замаскованою військовою технікою. Ми і без Павла це знали. Як тільки сутеніло, по Клепарівській вулиці гриміли гусеницями танки, під покровом ночі на захід пересувалися моторизовані частини. З уст танкістів лунала тоді ще й така войовнича пісня:
Передвоєнне населення Західної України ніколи не сприймало твердження совєтської пропаганди, що німці напали на Радянський Союз зненацька. Вони знали, що ніякої несподіванки не було. Насправді між Берліном і Москвою йшло змагання, хто першим підготується до удару, хто кого перехитрить. Перехитрили німці.
20
Удосвіта будинок дрібно задрижав від серії могутніх вибухів. Як досвідчені медики, глянувши на виразні прикмети відомої хвороби, безпомильно ставлять діагноз, так вирвані зі сну чоловіки нашого дому без довгих вагань визначили, що знову бомбардують скнилівський аеродром та головний вокзал. Не підлягало сумніву — розпочалася віддавна очікувана радянсько-німецька війна. Наші мешканці злагоджено, мов добре натренована команда, зійшли без зайвого поспіху до кам'яниці-бомбосховища і зайняли свої звичні усталені місця. Мойсей Блязер, переконавшись, що сусіди ведуть себе належно організовано, став на своє улюблене місце біля сходів… А бомбові атаки на місто то посилювались, то затихали.
У перший день війни німецькі пілоти, цілячись в Головну пошту, схибили і вщент розбомбили торговельний пасаж Міколяша. На думку старих львів'ян, до яких я належу також, це найбільша архітектурна втрата міста за час воєнних дій. Розбомбили тоді ще церкву св. Духа, але архітектурної вартості вона не мала. Двоповерховий пасаж Міколяша (назва походить від прізвища одного угорця, власника розташованої там аптеки) був справжньою окрасою центральної частини Львова. Розташований між початком вулиці Коперніка і вулицею Вороного, пасаж, по суті, сам становив окрему широку вулицю з трьома виходами. Принагідно зауважимо, що пасаж Міколяша, збудований у сецесійному стилі найкращими тогочасними львівськими архітекторами Іваном Левинським і Арнольдом Захаревичем, освітлювався цілу ніч, а взимку опалювався. Численні крамниці, бари, кав'ярні, два ресторани, аж п'ять кінотеатрів розміщалися тут по обидва боки проходу. Пасаж всуціль перекривав скляний прозорий дах. У негоду перехожі любили шукати тут прихисток. Додатково прикрашали пасаж високомистецькі художні панно.
Світлові декоративні панно і вітражі справляли на перехожих незабутні враження. А скільки тут було розкішних модних та ювелірних крамниць, найпопулярнішою з яких була «Чар Елєґанції», перукарень, фотосалонів, вишукана кав'ярня «Кришталевий палац». Зараз на подвір'ї з вулиці Коперніка видно лише фрагменти обшарпаних стін зруйнованого пасажу.
Вельми промовисте наступне: ще не закінчилася війна, фронт стояв над Віслою, а радянська влада взялася терміново відбудовувати тюрму Бригідки. Торговельний пасаж її не цікавив. Зруйнованим і забутим пасаж Міколяша залишився, на жаль, донині.