Наступного дня чую голос самого начальника тюрми?
— Желєзний, Ми знаєм, что ти тут, нє валяй дурака, вихаді!
Розумію, щось тут не так. Надто наполегливо мене викликають, до того ж сам начальник в'язниці. Порадившись з товаришами, я наважився вийти. Бачу, тюремні «вертухаї» на коридорі до мене приязно усміхаються, начальник дружньо поплескав по плечах, проте я весь у напрузі: помічаю, ведуть мене не у підвал, не на подвір'я, а в канцелярію (Бриґідки знаю, як свої п'ять пальців). Мені відлягло від серця. Йду вже спокійніше. Аж глянь — камера відчинена навстіж. Знаю, там сиділи в основному політичні. Дивлюся — в'язні покотом на підлозі в калюжі крові. На стінах шматки мозку.
В канцелярії пиятика в розпалі: їдять, п'ють. Подумав, видно у них обідня перерва. Приглянувся — чоботи в енкаведистів заплямлені свіжою кров'ю.
Желєзний, чому так довго не обзивався? — дорікнув мені начальник. — Ти ж «свой парень», авторитетний польський вор, таких людей ми не обіжаємо. Якби трохи довше не обізвався, могли б і шльопнути, — реготнув він.
— На, випий польський вор, — налив мені склянку горілки. Бери закуси, — запросив, — ось ковбаса, сало, хліб — не соромся. Зараз випишемо тобі пропуск, і підеш на волю.
Я трохи надпив і так накинувся на їжу, що це розвеселило енкаведистів.
— Зголоднів польський вор, — сміялися вони.
— Здоровий мужик, трохи попостив і зголоднів, — підтвердив доброзичливо начальник і раптом запитав:
— А за бабами ти, мабуть, тоже сильно зголоднів? У нас того добра хватає. Пішли за мною, польський вор, угощу тебе дівками.
Він завів мене в якесь приміщення, схоже на катівню. Там на столах лежали голісінькі молоденькі дівчата, прив'язані за руки до якихось стінних гаків. Дівчата тихенько, мов немовлята, скиглили. Глянули вони на нас такими смертельно переляканими очима, аж моторошно стало.
— Вибирай любу, — виказав начальник. — Хто вони? — спитав я ошелешено.
Якісь харцерки. (Членкині польської бойскаутівської організації.).
Зауваживши мою розгубленість, додав:
Ну, понімаєш, харцерки ето скажені фашистки. Їм все одно скоро каюк, попользуйся, поки ще можна. Дівки молоденькі, сочні, скористайся нагодою.
Я відмовився, зіславшись на виснаження в ув'язненні чоловічої сили. Начальник із зрозумінням хмикнув, і ми повернулися до канцелярії. Підписавши мені довідку, на прощання веселим тоном пожартував: «Сматрі, польський вор, больше не пападайся!».
Желязни на мить замовк, а тоді гаряче звернувся до мого батька:
— Слухайте, не можна допустити, щоб п'яні «чубарики» вимордували всю тюрму. Зв'яжіть мене з хлопцями з ОУН. Я їх знаю, сидів з ними ще за Польщі, сидів і тепер — це справжні відчайдухи. Треба чотири-п'ять озброєних хлопців з ОУН, і ми звільнимо тюрму. Зробити це легко, енкаведисти п'яні «в шток», їх там небагато, знаю там усі закутки.
Батько відмовив, сказав, що в цій ситуації не може ні з ким зв'язатися. Засмучений відмовою, Владек пішов. Але незабаром знову прийшов, наполягаючи на своїй пропозиції. Прийшов іще раз. З кожним разом він приходи в усе більш сп'янілим. Під кінець зовсім п'яний гірко плакав, що його не хочуть зв'язати з мережею ОУН, а в тюрмі гинуть його друзі.
Через багато років я якось спитав батька:
— Може, варто було б тоді ризикнути?
— З того нічого б не вийшло, — відповів він. — Я добре знаю Желязного, по пиятиці він був герой, а так — ні.
Інша річ, що тодішній виступ ОУН не вдався саме через те, що серед бойовиків не знайшлося таких обізнаних з тюремними лабіринтами, які б знали всі закутки, як Владек Желязни.
Несподівано для мешканців нашого будинку тоді ж повернувся додому ще один сусід — Мусьо Штарк. Виглядав він дуже втомленим, а ще більше — морально пригніченим. З його розповідей випливало, що на так званій «старій границі» по річці Збруч, куди він добрався, стояли щільні енкаведистські застави. Пропускали на Схід лише військових та совєтських партчиновників з родинами. Цивільних осіб, зокрема уродженців Західної У країни, пропускали надзвичайно рідко, за спеціальним дозволом вищої влади. Мусьо такого дозволу не мав.
— Тоді я вирішив діяти хитріше, — розповідав Мусьо за чаєм у нас на кухні, — став шукати допомоги в євреїв. Серед самих енкаведистів трапився мені командир єврейського походження. Але совєтські євреї — це не наші євреї. Той командир мене попередив, що існує секретна інструкція — галицьких євреїв далі на схід не пропускати. «Багатотисячний потік єврейських біженців погано вплинув би на місцеве українське населення», — тлумачив командир.