Український легіон при німецькій армії, батальйони «Haхтіґаль» і «Роланд» мали стати основою майбутньої народно-революційної української армії, як гадав Михайло Щур і як сподівалися українські патріоти. Вони пам'ятали, як після Першої світової війни з нечисленного легіону Українських Січових Стрільців постала стотисячна Українська Галицька Армія. До слова, з аналогічного Польського легіону під проводом Юзефа Пілсудського постало польське військо. Михайло багато схвального розповідав про свого командира Романа Шухевича і про те, що його брата Юрка Шухевича, молодого здібного оперного співака, знайшли серед помордованих у Бриґідках.
Знову вкотре зайшла мова про большевицькі звірства. Мій батько став розповідати, як ходив до в'язниці на Лонцького. Під стінами тюрми він бачив, як били нещасних євреїв, твердячи, що саме вони винні у загибелі політв'язнів. На погляд батька, не обходилося тут без особистої помсти. Не витримавши сопуху тіл, що розкладалися, він швидко покинув територію тюрми. «Мене потягло на блювання, я мусів піти», — пояснював тато. Михайло запитав, як поводили себе за большевицьких часів сусіди-євреї? Тато відповів, що нормально, як всі. На закінчення теми Михайло з притиском повторив двічі фразу, походження якої я дізнався вже після війни. Він сказав: євреїв-енкаведистів треба покарати, але єврейських погромів робити не вільно.
«Якраз навпроти брами тюрми жив знайомий двірник, і я подався туди, — вів далі батько, — випити склянку води». Його зустріла заплакана жінка, а в хаті стояла труна з небіжчиком. На запитання, що трапилося, дружина розповіла таке: їхню квартиру здавна облюбували собі працівники з тюремної обслуги. Москаль, звісно, любить випити. Тут вони могли спокійно, без сторонніх очей, випити й закусити. «Напередодні своєї втечі, — розповідала жінка, — добре знайомі тюремники, які не раз і не два у нас за столом випивали, покликали чоловіка в коридор на термінову розмову. Чекаю, чекаю, а мого чоловіка все нема. Коли я вийшла в коридор подивитися, він лежав на сходах убитий. Щоб не робити шуму, в нього не стріляли, а нишком забили ногами. Лікар, який оглядав небіжчика, сказав, що у нього потрощені, поламані всі кісточки. Знав багато, тому його знищили», — заплакала жінка.
— Б'ють євреїв, — сказав батько, — а вбивці — москалі та, нажаль, східняки-українці. Знаю, серед тюремної обслуги євреїв не було.
— Зате вони ними командують, — прокоментував Михайло Щур.
Запам'яталася ще тодішня розповідь кухаря Матіїва. Перед війною він працював на кухні в ресторані готелю «Жорж». Десь за тиждень перед початком німецько-большевицької війни готельні прибиральниці стали скаржитися, що в будинку появилася велика кількість вгодованих, сильних пацюків, які нахабно лазять по кухні і кімнатах у нічний час. Про досі небачене засилля пацюків заговорили знайомі «каналяжі» (так звали у Львові робітників міської очисно-каналізаційної системи). «Десь тут їх хтось розводить, — твердив знайомий «каналяж», — ніколи раніше таких пацюків ми не бачили». «Я став здогадуватися, але не хотілося в таке вірити, — розповідав Матіїв. — Відразу після втечі большевиків я зі своїм другом Максимом за дорученням Організації перевірив енкаведистську садибу, що розташована поруч готелю «Жорж». У будинку, де кінотеатр «Європа» (тепер площа Галицька, 15), ми ретельно обшукали всі приміщення. Знали, що тут короткочасно утримували політичних в'язнів для якихось спеціальних допитів. Всі кімнати були порожніми, ані сліду по арештантах, скрізь було чисто, прибрано. Тоді ми зійшли вниз до підвалу. Підвальні приміщення були порожні, за винятком одного, найбільшого. Тут підлога була густо всипана шаром чистого жовтого піску. Каналізаційний люк був чомусь відкритим, а внизу шуміла річка Полтва. Відомо, що на тому місці колись стояв млин. Стіни цього підвального приміщення були вищерблені кулями. Не було сумніву — це розстрільна кімната. Куди ж тоді дівали трупи? Посередині стояв столик, а на ньому білів, можливо, забутий аркуш паперу. Була це облікова відомість зі списком осіб, яким видавалися патрони. Майже всі прізвища — на «-енко», тобто східноукраїнські, трохи російських, єврейських прізвищ там не значилося. Коли ми вийшли з підвалу наверх, то помітили, що підошви нашого взуття аж по ранти просякли кров'ю. Треба було довго мити взуття, бо людська кров дуже чіпка».