Двірничка, яка вийшла за ними на вулицю, потім розповідала, що до брами під'їхала крита військова вантажівка. Зверху жінку «фризієра» вхопив німець просто за волосся, а знизу жандарми підперли дулами і так висадили її у кузов. Більше бідолашну ніхто з нас не бачив — вона зникла-пропала.
29
Те, чого побоювався Мойсей Блязер у вересні 1939 року, сталося у липні 1941. У рапорті коменданта польського підпілля генерала Грот-Ровецького до лондонського уряду говорилося, що «міське шумовиння, підбурюване німцями», вчинило у Львові єврейський погром. Що погром зробило «міське шумовиння», «міська чернь», і що погром був заохочений німцями, говорять усі очевидці. Відомо, що райхсфюрер СС Гіммлер і шеф СД Гайдріх намагалися спрямувати антибольшевицькі настрої місцевого населення Прибалтики, Білорусії, України на проведення антиєврейських погромів. Таку ж мету переслідувала геббельсівська пропаганда, якій треба було показати, що місцеве населення активно виступає проти «жидокомуни» і підтримує німецький «новий порядок». Вже в перші години окупації Львова німці розклеювали по місту афіші, а також роздавали перехожим летючки, в яких представляли євреїв паліями війни і звинувачували їх у вбивстві кількох тисяч українців та поляків.
У південній, однорідно українській, частині галицького краю (Станіслав — Коломия — Городенка), яку в 1941 році окупувала угорська «Карпатська група», ніяких погромів не було. Тобто там у Галичині, куди не сягала німецька влада, погромів не відбулося.
У липні 1941 року населення Львова складалося із 170 тисяч поляків, 120 тисяч євреїв, близько 50 тисяч солдатів німецького гарнізону та військового запілля і лише 40 тисяч українців. Львівське «міське шумовиння» — розбещений люмпен-пролетаріат і споріднені кримінально-авантюрні елементи — в силу історичних і соціальних причин були польськими, а точніше — польськомовними. Можна додати, що навіть і сьогодні львівський кримінальний світне є україномовним, як, зрештою, і кримінальний світ Донецька, Харкова чи Одеси. Називати його українським можна лише умовно.
Львівський люмпен не почувався вільно і затишно в упорядкованій, густій забудові міста, він волів гніздитися на околицях. Із своїх непоказних халуп, із звивистих провулків Клепарова, Замарстинова та інших передмість банди погромників рушили в липні до середмістя. Гнав їх на розбій сталий потяг поживитися за рахунок чужого майна, а не антисемітська ідеологія. Випала нагода безкарно грабувати, вони й квапилися нею скористатися.
Якимсь собі відомим способом мешканці-євреї нашої кам'яниці дізналися, що пополудні можна сподіватися погрому. Блязер тут же скликав оперативну нараду. Більшість схилялася до гадки дати шумовинню відсіч. І мій батько, і Микола Щур солідаризувалися з такою настановою. Владек Желязни десь тоді з будинку зник. Припускали, що він з кримінальними дружками боре участь у цій ганебній справі. Під кінець наради взяв слово наймолодший її учасник — Іцик Ребіш. Іцик потерпав, що коли люди стануть захищатися, то бандити поскаржаться німцям, мовляв, кляті євреї на них нападають. А німці, ймовірно, застосують вогнепальну зброю. Отож оборона, до якої закликав Блязер, може викликати непередбачувані трагічні наслідки. Аргументи Іцика справили на присутніх гнітюче враження. У результаті на нерішучій, малодушній ноті закінчилася ця остання, як виявилось, спільна нарада. Більше їм вже не судилося зібратися разом, щоб спільно вирішувати якесь загальне питання.
В очікуванні погрому мешканці кам'яниці, звичайно ж, нервували, але паніки не відчувалося. Лише Йосале жалібно звірився мені, що боїться, бо погромники стануть різати серпом, колоти вилами і рубати сокирами. Я пообіцяв не покидати його в біді. Вразливий Йосале був під впливом оповідань сестри про страхітливі вила і серпи. У дощові теплі дні, коли дітлахи нашого двору примощувалися, мов горобці, десь у затишку, Туська, середуща донька кравця Валаха, драматичним тоном любила розповідати нам жахливі казкові історії. В них виступали лихі грабіжники з вилами, серпами і сокирами, що нападають на добрих людей.