Поруч із тим конче треба виразно вказати єврейству, що наш державницький рух не бачить ніяких підстав та користей в обмеженні правного положення єврейства на Україні. Навпаки, завданням влади буде дати євреям рівноправне положення і можність виявляти себе у всіх ділянках суспільно-громадської, культурної та іншої діяльности. Це спричиниться до скорого зникнення сучасної єврейської ізоляції. Що ж до побоювання, що рівноправність євреїв може принести шкоди державности, треба мати на увазі, що євреї не являють собою того роду національної меншости на Україні, яка б мала якісь суб'єктивні причини ставитися засадничо-вороже до нашої незалежности. Навпаки, сприятливі умови існування, втягнення в водоворіт державно-суспільної діяльности поруч із иншими -все це спричиниться до витворення в єврейських масах почуття не лише лояльности, але й пізнішого свідомого державницького патріотизму».
Наведені рядки із програмної статті «Український націоналізм і жидівство» були адресовані керівному активу Організації. Їх опублікував у тридцятих роках орган Проводу Українських Націоналістів — теоретичний журнал «Розбудова нації», що видавався із цензурних міркувань у Празі. Такий погляд на українсько-єврейські відносини в умовах незалежної України зберігає свою високу актуальність до сьогодні. Але повернемось до подій липня і до кількості тодішніх жертв.
За канонами і правилами іудаїзму, мерця мають поховати у день смерті до заходу сонця. У такий же стислий термін ховають своїх покійників і мусульмани, В країнах з жарким кліматом, де виникли ці дві конфесії, інакше з мертвими тілами поступати неможливо.
Єврейський поховальний обряд у Львові не міг зрівнятися з пишнотою католицького похорону. Зазвичай католицька похоронна процесія, якщо прямувала на Янівський цвинтар, формувалася поблизу костелу св. Анни, бо скоріше заважав їй пересуватися рух міського транспорту. Процесію очолював чоловік у білій з коронками накидці, що тримав у руках високий хрест. За ним йшов ксьондз. Далі гніді коні неспішно тягнули похоронну колісницю-караван. Оздоблений вигадливою бароковою різьбою львівський караван нагадував казкову кришталеву карету Попелюшки. Котився він на високих гумових колесах. Крізь прозорі скляні стінки каравану видно було катафалк, на якому покоїлася труна небіжчика, скорботна група родичів та друзів повагом крокувала за караваном. Окрім візника, похоронну процесію ще обслуговували чотири носії, так звані «караваняжі». Вони робили всі потрібні маніпуляції з труною: переносили, клали, знімали, опускали.
Єврейський похорон виглядав скромніше і проходив менш церемонійно. Не пара баских гнідих, а один робочий коник, не карета-караван, а звичайний віз і проста нефарбована труна (віруючих хоронять у савані). Родичі та друзі єврейського покійника не стримували своїх почуттів, серед жалобників чулися тужні плачі та голосіння. У похороні брали участь професійні плакальниці. Від нашого кварталу до початку вулиці Золотої рукою подати, а ця вулиця закінчується перед ворітьми єврейського міського кладовища. Магістрат заборонив проводити поховальну процесію вулицею Золотою, вимагаючи чомусь, щоб процесія добиралася до цвинтаря лише вулицею Піліховського (тепер Єрошенка). На тому тлі виникали часті скандали, в які втручалася польська поліція.
У коридорі брами нашої кам'яниці якогось дня появилася групка юнаків з єврейської релігійної школи-єшиботу. Хлопці щось тихо між собою гомоніли незрозумілою мовою, яку Йосале визначив як гебрайську (іврит). Єшиботники разюче відрізнялися від звичайних єврейських хлопців. Одягнеш в чорні лапсердаки, чорне взуття, чорні ярмулки, з-під яких звисали довгі, кручені пейси, вони скидалися на монастирських послушників. Їхній фізичний вигляд теж різнився від пересічних єврейських юнаків: вузькі плечі, тонкі, мов билинки, руки, худі, крейдяно-бліді обличчя, які, здавалось, ніколи не бачили сонця, лише очі книжників світилися фанатичним блиском. Відчувалося, що єшиботники заглиблені у ту реальність, яку ми називаємо духовним життям.