Чогось вони напружено чекали. Я зайшов у сусідній будинок -там теж у брамі чогось очікували кілька юнаків з єшиботу. Чаїлися вони і по інших сусідніх брамах. По хвилі з боку вулиці Яховича з'явився малий руденький коник, що тягнув невеличкий візок. У візку лежала схожа на скриньку труна з небіжчиком. Осоружної поліції поблизу не було. Пролунала команда, і єшиботники вискочили зі своїх схованок на проїжджу частину вулиці. Виявилося їх досить багато — чоловік із сорок. Вовтузячись, вони невміло випрягли коня. Потім одні вчепилися за оглоблі, інші стали дружно підштовхувати і візок з покійником прудко покотився вгору Золотою. Єшиботники так вшановували свого померлого наставника.
Після упадку Польщі не стало магістрату, перестали діяти магістратські накази, і ніхто більше не забороняв євреям проводити похоронні процесії вулицею Золотою. Влітку за день траплялося два-три похорони. Ми виростали без телевізорів, і кіно теж було для нас рідкістю, а тому полюбляли спостерігати з гори «гицля» поховальні процесії як видовище. Дорослі теж любили дивитися на похорон. Коли після «тюремного погрому» Мусьо Штарк назвав величезну кількість загиблих, біля 300 осіб, то мій батько зауважив, що Золотою пройшло не більше десятка похорон. З чого він зробив висновок, що цифри жертв, як це в подібних випадках часто буває, явно завищені. Вони тоді посперечалися і пішли удвох пересвідчитися на цвинтар, але там не знайшли якихось свіжих масових поховань нібито сотень жертв. Можливо, зрештою, частину загиблих поховали в іншому місці, як це сталося з жертвами з вулиці св. Анни.
Наприкінці позаминулого століття на кошти міста у Львові було споруджено десять репрезентаційних шкільних будівель за проектом відомого австрійського архітектора Гохберга. Російський військовий журналіст, який відвідав Львів у 1915 році, захоплено відзначив, що таких чудових шкільних будівель немає ні в Москві, ні в столичному Петербурзі. Ці будинки ще добре служать львівським школярам донині. Один з тих шкільних будинків, споруджений з міцної червоної цегли на вулиці св. Анни (тепер Леонтовича). Семикласна, так звана «нормальна», школа (згодом СШ № 11, тепер правничий ліцей) дістала назву від поблизького одноіменного костьолу св. Анни. Учні польської школи св. Анни парадували у форменних кашкетах — «рогативках» з малиновим верхом і синьою облямівкою. До цієї школи ходив Йосале, якому я сильно заздрив, бо в моїй українській приватній «Рідній школі ім. Б. Грінченка» учням не належало носити форменні кашкети. Форменні кашкети, до речі, носили і львівські студенти. За радянської влади кашкети школярів і студентів були скасовані.
У перших днях липня 1941 року в просторому гімнастичному залі школи св. Анни розмістили поранених червоноармійців. Лежали вони на голій долівці, лише важкопораненим підстелили трошки старої соломи. Ніхто їх не доглядав. Виходило, їх покинули напризволяще, хоч офіційно вони вважалися військовополоненими. Жінки з навколишніх кварталів, у тому числі й з нашого будинку, стали навідуватись до поранених, приносили їм харчі. Серед червоноармійців переважали кавказці і середньоазіати, проте для жалісливих за своєю природою жінок національність поранених не грала ролі. Вони бачили перед собою молодих чоловіків, що страждають, і спішили допомогти чим можна.
Через декілька днів червоноармійців кудись забрали, а приміщення школи зайняла німецька військова частина. Фронт перекочувався через Галичину і квартирмейстри шукали по всьому місту вільні приміщення для цієї великої маси військ. Згодом, аж до кінця окупації, тут, у школі, розміщався німецький військовий лазарет. Львівську цитадель і розсіяні по місту казарми збудовано у такий спосіб, щоб вони не надто близько примикали до житлових будинків. Військові не люблять, коли цивільні особи мають можливість постійно спостерігати за ними зі своїх вікон. Німецькі солдати, які заселили школу св. Анни, були виставлені на безперешкодний огляд з близьких будинків протилежної частини вулиці. А там у високих сецесійних кам'яницях мешкали здебільшого євреї. Неминуче наростав конфлікт.