«Закобзаць!» — залунало знову, і бандити стали жбурляти базальтові кістки, цілячись у голову.
На ту хвилю підійшов немолодий німецький старшина. Жінки з лементом кинулися до нього за допомогою. Оцінивши ситуацію, старшина добув з кобури пістолет і вистрілив уверх. З напрочуд неймовірною миттєвою реакцією напасники кинулися врозтіч і тут же щезли, ніби розчинилися у повітрі.
На кам'яному тротуарі, з розбитою головою, залишилося лежати нерухоме тіло. Хлоп'ячий череп з одного боку був повністю оголений, виднілася біла з синіми прожилками речовина людського мозку. Тіло стрясали конвульсії, хлопець кілька разів сіпнув ногами і помер.
Потім жінки говорили, що кримінальники вбили не тільки хлопця, а вимордували усю його сім'ю. Зробили це з помсти. Хтось з них працював у большевицьких каральних органах.
33
Увечері до нас прийшов Мойсей Блязер.
— Маю важливу розмову, — звернувся до батька.
Той ввічливо відповів, що уважно слухає.
— Один мій родич, — почав Блязер, — скочив у халепу за свої політичні ліві переконання.
Помітивши, що батько на такі слова скривився, Блязер поправився:
— Власне, це не мій родич, а жінчин, і насправді він зовсім не якийсь там большевик. Просто за радянських часів, як людина запальна і наївна, зробився діяльним агітатором. Любить собі чоловік поговорити. Така натура. Він часто виступав на мітингах, намовляв селян вступати до колгоспу, вихваляв батька Сталіна і тому подібне. Цей родич моєї Малки, — продовжував Блязер, — мешкає у Глинній Наварії. Коли прийшли німці, він мусив сховатися, бо за ним стали приходити хлопці з української міліції. Наразі йому таланить, але чи довго вдасться так переховуватися, не знаю. Думаю, що ні. Міліціонери вже робили в хаті обшук, вони за ним полюють. Родич сильно страждає, ночує десь у полі під кущами, не має змоги поїсти теплої страви і взагалі постійно перебуває у великому страху, постійно під напругою. Дійшов до такого стану, що ладен накласти на себе руки. Треба нам разом обдумати, як йому допомогти.
— При чому тут я? — щиро здивувався батько. — Я його навіть не знаю.
— Гадаю, — незворушно продовжував Блязер, — єдиний вихід — це вибратися йому з Глинної Навари. Необхідно спровадитися до Львова. У місті його ніхто не шукатиме. Правда?
— Може, й так, — байдужим тоном погодився батько.
— Саме так, — підхопив Блязер. — А тому пропоную вам піти до Глинної Наварії і привести його звідти.
— Як маю привести? — не зрозумів батько. — Хіба він сам не може прийти до Львова? Він що, каліка?
— Звичайно не каліка, міг би й сам, проте страх повністю паралізує його. Чоловік настільки наляканий, що нездатний сам пуститися у дорогу. Мусить його хтось супроводжувати.
Мені, зрозуміло, появлятися там небезпечно. Пропоную піти туди вам. Я віддячусь за послугу.
Тато рішуче, навіть обурено відмовився від такої пропозиції. На тому розмова закінчилася. Але не таким був Мойсей Блязер, щоб легко відступити від наміченого. Наступного дня, у відсутність тата, він став умовляти мою маму. Мати, пам'ятаючи, що завдяки ініціативі Блязера вона врятувалася від сибірського етапу, відчувала перед ним борг вдячності і погодилася вплинути на чоловіка. Обіцянку виконала. Після бурхливої домашньої розмови, яка не обійшлася без сліз і дорікань, тато здався.
Зі Львова до Глинної Наварії близько 15 кілометрів. З вибухом війни всяке транспортне сполучення припинилося. Покладатися треба було лише на власні ноги, а коли пощастить, — на попутні підводи. Немаловажною перепоною стала і проблема з особистим документом. На руках у населення залишалися ще радянські паспорти, які німецькі патрулі не вельми брали під увагу. Десь батько поклопотався у цій справі і здобув аж два різні посвідчення. В одному на відповідному офіційному бланку німецькою мовою підтверджувалося, що він працює у львівській державній друкарні, а в другому — що він проявляв себе повсякчасно як патріот і є довголітнім, перевіреним симпатиком ОУН. Посвідчення скріплювали кругла печатка з тризубом і підпис окружного провідника. Зі свого боку Мойсей Блязер дав батькові рекомендаційну записку до єврейської громади.
Вранці, у неділю, батько вирушив у дорогу. Повернутися необхідно було того ж дня, до поліційної години. Коли ми стали неабияк нервуватися, що час спливає, поліційна година от-от наближається, батько нарешті появився. Мав він втомлений вигляд. Попрохав чаю, жадібно випив і тут же, не роздягаючись, заснув на канапі. Згодом розповів нам про свої пригоди.