Вийти зі Львова йому вдалося легко. Знайомими бічними стежками оминув німецьку заставу на рогачці і вийшов на шосе. Над'їхав селянський віз, і господар без слова погодився підвезти. Селянин цікавий був почути від людини з міста у той мінливий час свіжі новини. У Глинній Наварії теж швидко знайшов потрібну єврейську хату. Прийняли його не без обережної настороженості. Прочитали записку, а потім делікатно попросили пред'явити паспорт. Аж тоді, пересвідчившись, що він є той, про кого пише Блязер в записці, покликали родича Милки. Появився середніх літ худорлявий чоловік у бідному, поношеному одязі з переляканим, застиглим виразом обличчя. Родич Малки знав про домовленість з Блязером і був готовий якстій рушити до Львова. Відбулося прощання з родиною і трьома малими дітьми. Всі розчулилися.
План батька мав такий маршрут: обійти Наварію городами, загумінками, щоб ніхто їх не запримітив, а там далі вийти на битий шлях і зупинити попутну підводу. Спочатку все йшло за планом. Коли вони вже минали село, раптом у видолинку натрапили на міліцейську засідку.
— Ти куди, Мошко, зібрався? — насмішкувато сказав міліціонер, поправляючи рушницю.
Родич глипав на батька злими очима, підозрюючи, що він у змові з міліціонерами. Але скоро переконався, що це не так. Міліціонери стали жорстко допитувати батька хто, звідки, де працює. Тато показав їм паспорт, потім німецьку довідку з місця праці. Тоді старший міліціонер сказав батькові, що він вільний, може собі йти.
— А той? — вказав батько на родича Малки, що стояв збоку ні живий, ні мертвий.
— Його заберемо з собою.
— І що з ним буде? — тиха спитав батько.
— Відведемо на цвинтар і там пристрелимо. Він агент НКВД. Через нього багацько наших людей вивезли на Сибір.
— Але ж це повинен вирішити суд, — запротестував батько. — Не можна самовільно страчувати людей.
— Йде війна, який може бути суд? — усміхнувся міліціонер.
— Подумайте собі, — сказав батько, — як це буде виглядати. Усі євреї в Навари знають, що українець його вивів з хати. Виходить, я вивів людину на смерть. Де тоді моя честь? Тоді стріляйте нас обох, раз ви готові вбити людину без суду.
Міліціонер зняв рушницю і штовхнув прикладом батька в груди.
— Забирайся геть! — процідив сердито. — Невідомо хто ти є насправді, може, так само агент енкаведе. Будеш багато патякати, і ти опинишся на цвинтарі. Йди геть, поки ми добрі!
Тоді батько витягнув посвідчення з ОУН, яке справило на міліціонерів приголомшуюче враження. Посвідчення довго і уважно вивчали, навіть розглядали на світло. За словами тата, міліціонерів вразив підпис окружного провідника, якого вони, виявилось, знали особисто. Задали пару контрольно-перевірочних запитань і, переконавшись, що посвідчення справжнє, спустили з тону.
Куди ви прямуєте? — запитали.
— До Львова, — відповів тато.
— А чому разом?
— Маю таке завдання, — відповів тато.
Почувши ті слова, міліціонери виструнчилися.
— Зичимо успіху! — побажали.
Більшу частину дороги здолали пішки, бо родич Малки боявся сідати на попутні підводи. Але справа зроблена: батько привів його цілого і здорового.
34
Старі, з австрійських часів, житлові будинки у Львові мають здебільшого внутрішні балкони. Довгі, з залізним поручням, ці балкони оперізують поверхи таких будинків з краю в край. Влітку у гарну погоду жіноцтво нашого кварталу любило на гамірливих внутрішніх балконах ніжитися на сонці. Мамам і бабусям зручно було теж з висоти поверхів наглядати за своїми юними нащадками, що гралися з ровесниками внизу на подвір'ї. Голосні розмови перелітали з балкона на балкон, траплялося, що говорили одночасно кілька поверхів нараз. Серед мешканців панували доброзичливі стосунки спільноти і мало не родинна лагідність.
Будинки із внутрішніми балконами подобалися і вуличним музикантам. Сценою для музик служило подвір'я, тому їх зазвичай називали «подвірковими». Послухати і подивитися подвіркових артистів мешканці виходили на балкони, утворюючи там глядацьку публіку. В подяку за концерт належалися дрібні монети. Їх загортали в папірці, аби не розгубилися по подвір'ї, і в такому вигляді кидали вниз, цілячись у підставлений капелюх музиканта. Подвіркові концерти користувалися незмінною увагою нашого жіноцтва, яке мало свої улюблені пісні. Вуличні скрипалі часто виконували одну із них — сентиментальну єврейську пісеньку про містечко Белз: «Мейн штейтелє Белз».