Більше на перехрестя українських поліцаїв не виставляли. З погляду гітлерівської расової ідеології, неприпустимо було, щоб якийсь українець щось забороняв чи дозволяв німцеві. Гауляйтер України «брунатний пес» Еріх Кох полюбляв говори ти, що коли йому трапиться здибати українця, гідного сидіти з ним за одним столом, то він накаже його негайно розстріляти. Гітлер застерігав: «Тільки німець повинен носити зброю, і не слов'янин, ні чех, ні козак, ні українець». За уявою Гітлера, українці належать до раси кроликів, які не мають права на власну державу, а повинні лише працювати на німців і в перспективі звільнити територію під німецький «лєбенсраум». Український народ, як і решту слов'ян, гітлерівці мали за найнижчу расу, хоч нібито арійську, але не набагато кращу від неарійських євреїв і циган.
Презирливо-зневажливе ставлення німців відчували до себе всі львів'яни і загалом населення Галичини на кожному кроці. Хто твердить про українську колаборацію (співробітництво) з гітлерівцями, той або лукавить зі спеціальною українофобською метою, або зовсім не розуміє ментальності тодішніх німців, наскрізь просякнутих ідеологією шаленого расизму. Ніяка політична співпраця німців з українцями, ні взагалі будь-яка рівноправна співпраця, в точному недвозначному розумінні цього слова, в принципі була неможлива. Деяким українцям вибірково дозволялося тільки прислужувати «расі панів». Не існувала жодна українська колаборація, всупереч твердженню українофобів, було лише прислужництво. Найяскравіше це видно якраз на прикладі «української допоміжної поліції», про що мова йтиме ще далі.
37
З відсуненням лінії фронту на схід до Дніпра, міське буття швидко налагоджувалося, принаймні зовні. Запрацював водогін, електростанція дала струм, на кухнях появився опалювальний газ, на вулицях задзеленчав трамвай, стали до ладу підприємства, відкрилися кінотеатри, і навіть ресторани та кав'ярні. Однак потреба в хлібі насущному виросла для простих львів'ян у проблему, яка з кожним днем загострювалася. Не зарадило харчовій кризі запровадження німцями продуктових карток (Lebens mittelkarte). Дорослим на таку картку призначалося 300 грамів хліба. Інших продуктів, переважно малокалорійних круп'яних виробів, видавали теж недостатньо. Підраховано, що харчів на місячні картки вистачало від сили на два тижні.
Мешканці єврейського роду і цього не отримували. Для них, крім низки дискримінаційних обмежень, серед яких психологічно дошкульним був примус носити пов'язки з зіркою Давида, реально нестерпною стада гітлерівська продовольча політика. Встановлений для львів'ян мізерний продовольчий пайок був для єврейської частини населення урізаний ще наполовину. Норма хліба на дорослого виносила заледве 150 грамів, для дітей — менше ста грамів. Фактично єврейську спільноту ґестапо посадило на карцерний режим харчування, з далекоглядним прицілом, що голодні, виснажені, деморалізовані люди не чинитимуть злочинцям опору. Бо людина, яка змушена постійно думати лише про їжу, є неповноцінною.
Проте вимоги життя сильніші від бюрократичних розрахунків і планів. Щоб не сидіти впроголодь, мешканці нашої кам'яниці шукали і у різний спосіб знаходили вихід. «Війна війною, — говорилося у ті часи, — але жити якось треба». У кінці вулиці Бема (тепер Ярослава Мудрого) розташувались величезні, споруджені ще австрійцями, інтендантські склади. Для транспортування військових вантажів туди проклали навіть трамвайні рейки. На тих складах несли службу непридатні до військових дій німецькі підстаршини. Кидалися у вічі незграбні фігури «інтендантських пацюків». Військова уніформа, розрахована на типові, стандартні розміри, пасувала їм, як гороховим опудалам. Кравець Валах без труднощів увійшов з ними в діловий контакт. Отож, Валах став обшивати непоказних тиловиків, надаючи їм за допомогою своєї чарівної голки бравого вигляду. Взамін вони носили йому в службових портфелях делікатеси: білий хліб, м'ясні консерви, мармелад.