Губернатор Франк, що мав постійний осідок в польському Кракові, виявив велике задоволення розширенням свого колоніального володіння за рахунок родючої української землі. Дистрикт Галичина («Distrikt Galizien») давав сільськогосподарських продуктів стільки, скільки названі чотири етнічно польські дистрикти разом узяті. Значення цього факту були дуже суттєвим. Власне у природній нерівноцінній якості грунтів полягає одна з головних причина минулих українсько-польських конфліктів, про що сором'язливо рідко говорять польські історики. А саме тут лежить ключ до розуміння українсько-польського антагонізму протягом сторіч. Польська етнічна територія є від природи доволі бідною: «piasek i lasek» (пісок і лісок). Ось чому наші західні сусіди безперестанку з пожадливістю зазирали на український чорнозем. В уяві поляків (і німців теж) Україна виростала до міфічного «Ельдорадо», ставала для них райською країною, яка опливає молоком і медом. Польський вісімнадцятирічний поет Трембецький писав: «Witaj, kraino mlekiem płynąca i miodem!». Аналогічна за тематикою поезія відома і в російській літературі:
Століттями польські королі намагалися закріпити польський етнос в Галичині, на Волині та Поділлі, але марно. Стійкий опір автохтонів не допустив до цього. Зокрема, Галицький край, хоча зазнав деяких етнічних втрат, як був, так і зостався, попри всі намагання, українським, а не польським. Польські поселенці не становили тут ніколи більше 25%.
Приєднання в серпні 1941 року дистрикту Галичина до Генерал-губернаторства викликало обурення і протест з боку українського суспільства і радісну втіху серед польського.
І одні, і другі, засліплені ненавистю, забували, що приєднання здійснили німці в своїх власних інтересах, які аж ніяк не співпадали ні з українськими, ні з польськими прагненнями і сподіваннями. В перспективі українців і поляків, згідно з таємними гітлерівськими планами, мали з Галичини виселити, бо ця територія підлягала германізації та прилученню до Райху.
— Нас знову повертають під Польщу, — бідкався кухар Матіїв у розмові з батьком.
На ту пору кухар щонеділі приходив до нас у гості. Веселі шахові турніри давно припинилися — єврейським чоловікам стало не до розваг. Однак невгамовному Матіїву, який ціле життя полюбляв усякі азартні ігри, вдалося, замість команди шахістів, згуртувати компанію картограїв. Збиралися вони по неділях, щоб, як самі казали, «різатись в шістдесят шість» і «забити час».
За картярським столом обговорювалися також пекучі політичні новини. Коли зайшла мова про приєднання Галичини до Генерал-губернаторства, вуйко Камінський з неприхованою зловтішністю зауважив, що, бач, німці так само не визнають Галичину українською територією, як і поляки. Тоді біля церкви св. Юра почув я український варіант модного анекдоту: «Німці всіх задовольнили: жидам дали воші, полякам — гроші, українцям — поліцію, а собі забрали Галіцію». Євреї до цієї події поставилися байдуже. Правда, Малка Блязер повідомила моїй матері, що тепер, коли зникли кордони, вона матиме, ймовірно, можливість спілкуватися з сестрою, що мешкала у Варшаві. Проте шалений розвиток подій наповнився таким драматизмом, що львівським євреям стало не до гітлерівських адміністративно-територіальних поділів.
40
Несподівано з фронту до брата приїхав Михайло Щур. Прибув він з військового лазарету, на один день, по дорозі в тиловий шпиталь. Не був пораненим, але його обличчя набрало зловісного сірого кольору, очі глибоко запали, виглядав кепсько.
Батальйон «Нахтігаль», який він називав не інакше як легіон, брав участь у важких боях під Браїлівом, на підступах до Києва. Обороняла Браїлів добірна дивізія НКВД і бої там були запеклі. «Мене, — розповідав Михайло, — разом з іншим стрільцем післали на розвідувальну стежу. Завдання ми дістали ризиковане: з'ясувати, де розмістився штаб дивізії противника.