— А як же бути? — спитав хтось. — Адже солдати воювати зобов'язані.
— Ми не німецькі солдати, ми українські добровольці і воювати за Німеччину не будемо, — повторив Михайло.
— У воєнний час за відмову воювати розстрілюють, — сказав хтось.
Михайло спохмурнів:
— Не знаю, як це зроблять, Роман Шухевич щось, напевне, придумає. За Німеччину воювати не будемо.
На початку серпня 1941 року сотник Роман Шухевич вислав до Головної команди вермахту заяву, що, внаслідок арешту українського уряду і керівників ОУН, батальйон «Нахтігаль» не може надалі залишатися у складі німецької армії. Легіон роззброїли і розпустили, а частину, перетворену в поліційний відділ, змусили один рік відслужити на Білорусі.
Михайло Щур приїжджав до брата ще кілька разів. Його здоров'я неухильно і швидко погіршувалось. Запалення нирок (пієлонефрит) не піддавалося лікуванню. Через неповний рік він передчасно помер. Від природи Михайло мав гарний голос і любив співати. Під кінець життя наспівував лише одну і ту саму пісню. Згодом її чув не раз від інших осіб. Для розуміння тогочасних подій на Західній Україні варто навести слова цієї програмної для його покоління пісні:
41
Львівський передвоєнний магістрат прийняв постанову, вочевидь, слушну, яка забороняла торгувати на вулицях з рук молочними продуктами і яриною, поза відведеними для цього місцями. Поліція з належною ретельністю пильнувала виконання магістратської постанови і порушників чекав дошкульно високий штраф.
Тим часом на прилеглому до нас відрізку Клепарівської вулиці щоранку на лічені хвилини з'являлися дві сільські молодиці і збували крадькома, просто з рук, так зване «зелене» — суповий набір з капусти, моркви, петрушки, кропу та ще чогось по сезону. Навколишні домогосподарки охоче брали цю дешевшу, ніж у перекупок на ринку, а головне — свіжу, щойно з грядок, ярину. Так тривало кілька тижнів, а, може, більше. Якось на незаконне торговище наспів поліцай. Жінки в паніці кинулися врозтіч. Одна в метушні розгубила кілька в'язок «зеленого». Я кинувся збирати свіжі дари природи з камінних плит тротуару і знічев'я гукнув молодиці навздогін повернутися після переполоху, мовляв, товар збережу. Поліцай, зачувши, вирішив, що я спільник селянок. Особливо польського поліцая роздратувала моя українська мова. Він без слова вхопив мене за комір і брутально потягнув в комісаріат. Там він ствердив що я, стоячи на чатах, своєчасно попередив селянок, завдяки чому їм вдалося втекти. З тієї пори я і боявся, і сильно не любив польських поліцаїв, зрештою, зізнаюся, не тільки польських.
Коли несподівано восени 1941 року в брамі нашої кам'яниці ж раптом побачив зловісний силует польського поліцая, мимоволі гукнув до Асі Валах, що стояла неподалік:
— Тікаймо, до нас йде поліцай!
У відповідь Ася поблажливо усміхнулася.
— Та це ж Іцик, — відказала вона, — він тепер єврейський поліцай.
Справді, карбованим службовим кроком до нас наближався не хто інший, як Іцхак Ребіш. На голові він мав (до болю знайомого крою) темно-синю польську поліційну шапку. Але замість хижого польського орла на шапці блищала бляха з «Маген Давид». Ще там виднілися три латинські літери «J.O.L.», що розшифровувалися як «Jüdische Ordnungdienst Lemberg». До правого Іцикового зап'ястя петлею була прикріплена, як і в польських поліцаїв, довга гумова палиця. Лівий рукав Іцика оперезувала особлива пов'язка не білого, а жовтого кольору, де, крім обов'язкової зірки Давида, була відбита ще німецька печатка зі свастикою. Щоб зберігати пов'язку в елегантній чистоті, Іцик акуратно обгорнув її прозорим целофаном. Одяг він носив цивільний -мундирів єврейським поліцаям німці не видавали. Проте Іцик, для кращого уподібнення до поліцая, підперезався широким армійським ременем польського зразка. Дотримуючись моди польської поліції, Іцик взувся у високі чоботи. У більш-менш схожий спосіб одягалася більшість єврейських поліцаїв. Підійшовши до нас, Іцик застебнув під бородою тонкий чорний ремінець від шапки, підніс до лискучого дашка руку, на якій теліпався гумовий кийок, як це робили польські поліцаї, і замість грізного наказу, удавано суворим тоном сказав нам щось кумедно-веселе. Ми дружно засміялися. Євреї на ту пору ще не втратили до решти вміння жартувати.