— Мій дідусь, — пригадував Мусьо Штарк, — ще пам'ятав львівське ґетто і говорив, що жити в ньому було не так вже і погано. Довкола усі були свої, ніхто не заважав у тиші і спокою святкувати суботу, ні проводити інші релігійні свята. Виниклі непорозуміння розв'язувалися у своєму дружньому колі Жили однією сім'єю. Наші предки перебули приниження у старому ґетто, якось переживемо сучасне ґетто і ми, — завершив Штарк надто оптимістично.
Люди ще не розуміли справжніх гітлерівських намірів.
42
Нашим сусідам-євреям здавалося, що доля подарувала їм щасливий білет. Клепарівська вулиця повністю, по всій її довжині, опинилася в межах усталеного німцями львівського ґетто. Реально це означало, що єврейським мешканцям Клепарівської немає потреби нікуди переселятися, вони автоматично стали жильцями ґетто. За розпорядженням губернатора дистрикту Галичина доктора Карла Ляша і штадтгауптмана (старости міста) доктора Ганса Куята, українці і поляки, які проживали в запланованому єврейському житловому районі, мали покинути його протягом місяця. Одночасно ті євреї, які проживали за межами призначеної для них північно-східної дільниці міста, мали покинути свої обжиті квартири і переселитися до ґетто теж упродовж одного місяця.
Поширилася чутка, що перекочування мешканців на тому не зупиниться, бо Львів, взагалі, поділять на чотири національні частини: південну заселять німці, західну — поляки, східну — українці, а північну — євреї. Словом, у Львові намічалося велике «переселення народів». Мало кому спадало на думку, що ґетто твориться не як район для мешкання, а щоб поступово і підступно, в організований спосіб проводити винищення зібраних там людей.
Північні райони Львова відокремлює від решти міста насип залізниці Львів — Тернопіль. У декількох місцях високий залізничний насип прорізують мости. Найвищими і, головне найважливішими для внутрішньоміського сполучення є два мости: Жовківський (Б. Хмельницького) і Полтв'яний (проспект Чорновола). Для євреїв-переселенців, які мусили, згідно з наказом, перебратися до ґетто з інших районів міста, німці створили спеціальний перепустковий пункт якраз під високим мостом на вулиці Полтв'яній, а Жовківський міст тимчасово закрили для переїзду. Мешканці нашого кварталу ходили туди подивитися, як відбувається перепусткова процедура через Полтв'яний міст у ґетто, Верталися люди пригніченими: творилися там нечувано жахливі речі. Моя мати повернулася звідти уся в сльозах. Вона заборонила мені наближатися до зловісного мосту.
— Краще тобі цього не бачити, — сказала мати, — іноді люди бувають гірші від звірів.
Йосале теж заборонили туди ходити, Але втримати нашу цікавість було нелегко. Якогось дня, прихопивши зі собою Асю, наперекір забороні, ми пішли в напрямку моста. Добратися до Полтв'яного мосту не змогли. Весь простір від нього аж до самого Оперного театру, а також бічні вулиці та провулки були запруджені людьми. Нам вдалося пробитися на вулицю Сонячну (тепер Куліша), на площу, яка називалася Збіжевою і де зараз стоїть новозбудований готель «Львів». Тоді там одиноко височіла глуха стіна житлового будинку. Праворуч відкривався нам вид на площу св. Теодора і вдалині виднівся сам міст. З радянських часів на глухій стіні залишилося величезне рекламне панно з зображенням усміхненого пекаря у високій білій шапці, який тримав у руках жовту хлібину, а зверху був напис: «Якість хал — вище похвал!». Під тим рекламним панно ми якраз вимушено зупинились.
Гамір численного натовпу злився у єдиний потужний гул, як це буває на велелюдному святочному ярмарку. Але це не був ярмарок і тим паче не святочний. Німці дозволяли переселенцям взяти з собою лише особисті речі загальною вагою близько двадцяти кілограмів. Кожна сім'я прихопила в першу чергу постіль. Скрізь по всьому тротуару від мосту до Оперного театру біліли перини і подушки. Зараз до мосту простягається широка вулиця. Тоді тут були не одна, а дві вузькі проїжджі частини. Отож, переселенці їх заповнили всіма доступними засобами транспорту, крім моторного: підводами, візками, тачками, велосипедами, навіть дитячими візочками. Хто не зміг роздобути собі якогось транспорту, ніс домашній скарб на плечах у наплечниках, мішках, тлумаках або в руках — у торбах і валізках. Безперервний потік людей рухався цілеспрямовано в одному напрямку — до мосту.