Выбрать главу

Коли на подвір'я колишньої школи заїжджали криті вантажні машини і есесівці в чорних шоломах з гвинтівками в руках спритно туди сідали, то ми знали, що відбудеться чергова каральна акція. Тим словом у Львові називали німецькі терористичні заходи. Саме команда Зондердінсту з вулиці Замкненої виконувала «брудну роботу» — масові розстріли львівських євреїв. І не лише євреїв.

45

Ми з Йосале стояли собі на майданчику сходової клітки, коли знизу, з вулиці, надійшов Іцхак Ребіш. Він пройшов повз нас, не обізвавшись оловом, що вельми здивувало, бо Іцик не лише відповідав завжди на вітання, а ще полюбляв нас зачепити якимсь веселим жартом. На цей раз він поспіхом пройшов мимо з похмурим камінним обличчям і невидющими очима. На дворі накрапував осінній дощик і на щоках Іцхака виднілися краплі вологи.

— Мабуть, Іцик сильно сьогодні змок, — висловив я припущення.

— Здається, він плаче, — заперечив здивовано Йосале.

Заінтриговані, ми пішли услід за ним на балкон до квартири Ребішів. Іцик не причинив щільно за собою двері на кухню, і ми мали можливість бачити все, що там відбувається. Переступивши поріг, Іцик відразу з розмахом, як ненависне ярмо, жбурнув на кухонну підлогу свою поліцейську шапку, а за нею гумовий кийок.

— Іх габе ґенуґ! Іх габе ґенуґ! З мене досить! — заволав він розпачливим голосом і заплакав.

Ми були шоковані. Наш Іцик, наш спортсмен, наш веселий, бадьорий Іцик, кумир і гордість підлітків цілого кварталу, раптом розпустив нюні. Це ж він повчав, що справжній хлопець не плаче за ніяких обставин, а тепер сам зрадливо пускає сльози, як м'якотіле дівчисько.

З глибини квартири вибігла стривожена паці Мателка Ребіш — його мати. Схлипуючи, перериваним голосом Іцик став їй емоційно розповідати, що з ним трапилося. Те, що я не осягав на їдиші, Йосале тут же тлумачив мені, хоч справа, по суті, була зрозуміла. Йшлося про події у школі ім. Чацького (тепер там Навчально-технологічний центр учнівської молоді Шевченківського району). Ця велика польськомовна школа розміщалася у монументальній триповерховій будівлі, що стоїть відокремлено від решти вуличної забудови. Подвір'я школи з боку теперішньої вулиці С. Лянберга відгороджувала висока кована огорожа (тепер металева сітка). Гестапівці таке відокремлене розташування будівлі оцінили по-своєму. Там вони організували збірний пункт на зразок табірної пересилки. А єврейська поліція під їхнім наглядом виконувала на території цієї школи конвойні та наглядацькі функції. Сюди після облави приводили дві-три сотні переважно убогих, немічних людей похилого віку єврейського походження. Потім приречених ладували на вантажівки і партіями вивозили на «піски», де їх розстрілювали. Містом йшов недобрий поголос, що нібито Юденрат сприяв такому хірургічному способу очищення своєї громади від соціального баласту.

— Сьогодні вранці, — розповідав Іцик матері, — серед групи підловлених людей я зустрів свою бабцю. Нашу бабцю! Нашу бабцю! — повторив він зболілим голосом.

— Німці хочуть убивати євреїв з нашою допомогою! Я не буду цього далі робити! — скрикнув Іцик і з люттю докинув на підлогу ще свій ремінь, потім зняв і жбурнув піджак, залишаючись в самій сорочці. Він нібито здирав зі себе поліцейську шкуру.

— Іх габе ґенуґ! З мене досить! Я йду з поліції!

Вів заметався по кімнаті, як тигр у клітці, щось мов у гарячці викрикував, здригаючись від ридання. Ми збагнули, що з Іциком сталася істерика. Пані Мателка приголубила свого сина, намагаючись заспокоїти, а ми відійшли геть.

Школа ім. Чацького знаходилася недалеко від Клепарівської вулиці. Мені доводилося нерідко біля неї проходити. Раз я спостерігав таку сценку: в одному кутку шкільного подвір'я перелякано з'юрмилася група людей похилого віку, а по периметру огорожі стояли, нудьгуючи, єврейські поліцаї. У бічній брамі (зараз вона замурована) звідкись з'явився есесівець з черепом і схрещеними кістками на пілотці. Поява есесівця змусила поліцаїв стрепенутися. Німець подав команду і поліцаї кинулися заганяти стариків до приміщення школи. Ті рухалися мляво. Есесівець знову подав команду, і поліцаї дружно взялися за кийки. Періщили стариків театральним методом: з початковим великим замахом, але з ледь відчутним кінцевим ударом. Тихцем поліцаї просили стариків теж удавати, що їм дістається і голосно стогнати.