— Де ви раніше були? — скрушно розвів руками черговий поліцист. — Ви прийшли на годинку запізно. Приїхала машина з ґестапо і всіх затриманих повезли на Лонцького.
Матері ходили на Лонцького, але безрезультатно. Потім звідкись дізналися, що Іду Штарк і Гельку Валах на піщаному кар'єрі в Лисиничах розстріляли.
— Пропала моя доня, вони її вбили! — заголосила пані Штарк.
З того дня, скаржився мені Йосале, його мати замкнулася у собі, геть втратила цікавість до життя.
47
На початку сорокових років минулого століття зими відзначалися незвичною суворістю. Львівські дотепники пояснювали це тим, що з приходом совєтів для Галичини навстіж відчинилися ворота крижаного Сибіру. Дуже холодною була зима 1940-1941 років, а ще лютішою і згубною для німецької армії видалася зима 1941-1942 років. Ніби саме небо заприсяглося проти них.
У місті бракувало палива. Люди мерзли у холодних домівках, тріскалися на морозі водогінні труби. За винятком кількох головних вулиць, скрізь височіли неприбрані кучугури снігу.
Однак найгірше допікав львів'янам не так холод, як голод. На продовольчі картки видавалася така мізерна кількість продуктів, що елементарно вижити ставало неабиякою проблемою. Процвітала спекуляція, тобто торгівля поза рамками офіційної регламентації. Міщани, рятуючись, масово розпочали обмінювати свої домашні статки на селянську продукцію. Тоді багато злосливо говорилося про захланну селянську зажерливість. Балачки мали етнічний підтекст: селянство було українським, а міщанство — переважно польсько-єврейським. Часто розповідали історійку, як темний селянин обміняв три мішки картоплі на піаніно і цей, непотрібний йому, дорогий музичний інструмент поставив у стодолі, де по ньому лазять кури. Якби там не було, у війну прогодуватися на селі, безперечно, є легше і звідси загострився одвічний антагонізм село-місто. Найбільше голод допікав, звичайно, євреям. Вони на картки діставали наполовину менше продуктів, їх додатково ще пригнічували всякими поборами. Гітлерівці планомірно, цілеспрямовано і послідовно доводили єврейське населення до цілковитого зубожіння і голоду. В ґестапо добре знали, що виснажена голодом людина не здатна на активний спротив. Це психологічне правило, до речі, відчули на собі українці, які мільйонами гинули у голодний 33-й рік.
Після доволі смутного, напівголодного Різдва 1942 року мої батьки стали радитися, як бути далі. Вже були продані або обміняні на харчі найцінніші домашні речі: шлюбні обручки, килим, мамине хутро, батьківське зимове пальто, годинник тощо. Все, що можна було продати і обміняти, було продано і обміняно. На сімейній нараді було вирішено, що єдиний вихід — покинути татові малооплатну друкарню і шукати собі іншу, бажано «ситну» роботу. За збігом обставин йому вдалося таку «хлібну» роботу знайти у міській різні (м'ясокомбінаті). Там, не без великих труднощів, батько влаштувався простим робітником у забійний цех великої рогатої худоби. До війни власником міської різні був маґістрат (управа міста). Ця обставина наклала відбиток на національний склад працівників. Ще з австрійської пори магістратські урядники намагалися не допустити до різницького середовища греко-католиків, тобто українців. Їм це вдалося — вони перетворили міську різню у виключно польську кадрову монополію. З приходом радянської влади директором м'ясокомбінату став присланий зі Сходу партієць, а з приходом німців ним став фольксдойч. Проте далі всі різницькі майстри та їхні помічники і обслуговуючий персонал залишалися польськими. Вписатися у антиукраїнське, шовіністично налаштоване середовище батькові було нелегко, але йому, правда не відразу, це якось вдалося.
Тим часом події у місті набирали бурхливих обертів. Утворення єврейської мешканевої дільниці (ґетто) викликало небуденну хвилю переміщень населення. Міщани легко піддатливі на зміну помешкання, однак на цей раз настала небачена досі загальна «мандрівка народів». Десятки тисяч львів'ян не зі своєї волі переносилися з місця на місце. Наш будинок входив у засяг ґетто, і вибиратися з нього єврейським мешканцям не було потреби. Зате Желязні, Микола Щур і наша сім'я мусили, згідно з німецьким розпорядженням, перейти мешкати в інший район міста. Але сталося так, що першими вибралися з нашої кам'яниці саме єврейські сім'ї. Найпершими знялися Шнеєбауми. Прощаючись, Бернард Шнеєбаум сповістив: вони виїжджають у Румунію, там довго не засиджуватимуться, бо невдовзі подадуться у Палестину. Ніна Шнеєбаум, з властивою їй захопленістю, повідомила, що все вже домовлено, з дня на день вони опиняться у благословенній Палестині. Також раптово випровадилася з нашого будинку сім'я Штарків. Після загибелі Іди їхня родина, хоча не було на це видимої причини, спішно поміняла квартиру. Це підтверджувало опосередковано припущення моєї мами про якусь заборонену підпільну діяльність Іди. При від'їзді Мусьо подарував мені дещо зі своєї бібліотеки, зокрема великий німецько-польський словник, який потім довго в мене зберігався.