Якийсь час ми сиділи мовчки. Легка дівоча рука лежала на моїй. Кожен думав про своє. Раптом Ацька стиснула мою долоню і пронизливо, з такою силою, аж мені здалося, що чує не тільки весь будинок, але й половина вулиці, розпачливо закричала:
— Рятуй мене! Сховай мене! Спаси!
І далі, вже слабшим тоном, скоромовкою, як у гарячці, скрикнула:
— Ні, ти не врятуєш мене! Ніхто мене не врятує! Ніхто на світі! Ніхто! Вони вб'ють мене! Вони вб'ють мене! Уб'ють!..
Ася розгойдувалася від горя і стогнала. Проте очі в неї були без сліз. Сховати її я не міг, і вона це добре знала. Пройшли десятиліття — розпачливий крик дівчинки звучить у вухах, ніби це було вчора.
Надійшов з роботи її батько Самуель Валах. «Кум а гер. Гей а гейм. Ту дорст сіх окруен» [йди-но, дитино, додому. Тобі необхідно відпочити], — покликав він Асю. Вихований серед євреїв, я розумів прості фрази на їдиші.
Ми встали. Я запевнив, що завтра неодмінно прийду, і сказав їй: «До побачення». Ася глянула на мене дивними, всезнаючими очима і відповіла: «Прощавай, не приходь. Ми з тобою більше не побачимось».
Так і сталося. Коли на другий день пополудні я дістався на Клепарівську, пан Валах повідомив, що зранку німці, повторно прочісуючи квартал, забрали Асю. Чулий батько п'ятьох дітей, цей кравець в один день трагічно позбувся дітей і дружини. Залишився сам, як палець. Валах не плакав. Не плакала Ася, розповідаючи про загибель рідної мами, брата і сестер. Не плакав і я. Такий панував тоді дух часу. Ми знали — сльози не допоможуть.
Спогад про мужню єврейську дівчинку на ім'я Ася, що втекла з лап смерті всього на кілька днів, відтворюю документально. Є у житті людини моменти, коли якась розмова закарбовується у пам'яті назавжди. Розмову з Асею я запам'ятав і поновлюю слово в слово. Не зумів хіба відтворити збережені в пам'яті деталі. Наприклад, її змінену манеру рухатися, крейдяний колір обличчя з печаттю близької смерті, запах нафти, що йшов від волосся (так вона позбувалася паразитів). Не зумів передати як слід неземно мудрий вираз очей, загальмовану, безбарвну мову і крик — благання юної істоти про допомогу, що до сьогодні відбивається болем у моєму серці.
50
Не лише на селі, але й тут у великому місті мешканці зріднюються з навколишнім ландшафтом. Жителі міста, хоча й легкі на зміну житла, теж призвичаюються до тих вулиць, якими щоденно доводиться ходити до свого парафіяльного храму, звикають до знайомих крамниць, скверів, місць розваг, певна річ, і до свого будинку.
Мої батьки перебралися на нову квартиру, що була розташована не так вже й далеко від Клепарівської вулиці. Поруч мешкав Микола Щур. Поблизу Клепарівської поселилася сім'я Матіївих, а ще ближче — Владек і Соня Желязні, хоч всі могли підшукати собі квартири в інших районах Львова. Спрацювала тут інерційна сила звички. Так само вимушене переселення не переривало усталених довготривалих людських стосунків між сусідами. Багаторічні дружні контакти продовжувалися далі. Навідуватися до колишніх сусідів-євреїв ходили ми всі. Щоправда, після останньої великої акції, яка забрала моїх друзів-однолітків, переступати рідні пороги став я вже зрідка.
Наприкінці літа 1942 року вийшов за підписом генерала СС Кацмана наказ про зменшення загальної площі ґетто. Немов бальзаківська шагренева шкіра, площа ґетто катастрофічно скорочувалася. Згідно з новим німецьким розпорядженням, Клепарівська вулиця раптом опинялася поза єврейською мешканевою дільницею. Найближчого дня батько поспішив до нашої кам'яниці дізнатися про стан справ у зв'язку з новим німецьким наказом. Вернувся він з Клепарівської сильно опечалений.
— Там ще живуть євреї, але немає вже нікого зі старих знайомих сусідів. Усі кудись поділися, — сповістив він.
Ця звістка так вразила мене, що я не втримався, щоб самому не пересвідчитися. На Городоцькій, поблизу костела св. Анни, доброзичливий старший чоловік притишеним голосом попереджував цивільних перехожих, киваючи в бік Клепарівської:
— Увага, туди не ходіть, там — «лапанка».
Словом «лапанка» називали у Львові поліційні облави окупантів. Одного разу я спостерігав перебіг класичної «лапанки» в самому центрі міста. Тоді уславлений Краківський ринок («Кракідали»), як я вже згадував, розміщувався не там, де зараз, а там, де торговий центр «Добробут», тобто навпроти нелицьового боку будівлі театру ім. Заньковецької. Я опинився під мурами театру якраз тоді, холи з вулиці Жовківської виповзла, мов змія, колона критих військових вантажівок. Рухалася колона без дотримання інтервалу. Автомобілі їхали небезпечно тісно, як кажуть у таких випадках водії: бампер в бампер, і проскочити між ними нікому не вдалося б. Вантажівки блищали чистотою і це нагадало мені постійно охайні нефронтові автомобілі карателів Зондердінсту на постої при школі ім. Шашкевича.