Расово поділеному трамваю стало складно піднятися на Городоцький пагорб. Колись, за часів кінного трамваю, на площі Бема (тепер Я. Мудрого) була стайня, звідти виводили додаткову пару коней, щоб здолати цей підступно крутий пагорб. Тепер, коли одна половина вагона, призначена для Herrenfolk, була порожньою, а інша — обтяжена понад усяку міру, трамвай, долаючи пагорб, вперто задкував, втрачаючи стійку опору. Щоб запобігти катастрофі, переляканий водій вискакував і благав пасажирів тимчасово покинути вагон, доки він не промине критичну точку. Люди слухняно виходили, бігли за трамваєм, а потім знову вскакували досередини. Треба сказати, що німецьке замилування до порядку не допускало жебрацько-анархічного безплатного проїзду трамваєм. Платили всі: військові, поліцаї, есесівці.
Трамвай їздив повільніше, ніж сучасний, а інтервали між зупинками були меншими. Через постійну тісняву пасажири нерідко сварилися між собою, сипали прокльонами і, звичайно ж, ділились новинами, не цураючись дражливих злободенних політичних тем. Особливо такі розмови велися на задньому помості. Одного разу я почув, що двоє чоловіків розмовляли про те, як проводяться масові розстріли євреїв у провінції. Один з них — очевидець — розповів, що маленькі діти плачуть і кличуть маму перед тим, як їх уб'ють. Розповідав з реалістичними подробицями, що морозили кров у жилах.
Я зійшов, як звичайно, на потрібній мені зупинці на вулиці Ядвіги (тепер Марка Вовчка) під сильним враженням від почутого. На розі працювала пивна кнайпа з осоружним написом «Nur für Deutsche» і звідти долинали музика та спів. Якось мимоволі я підійшов до вітрини шинку. Грала скрипка і хрипкий тенорок виводив красиву ліричну пісню:
Танго «Гуцулка Ксеня» Ярослава Барнича заполонила тоді всі львівські ресторани і шинки. Щодня з багатьох питних закладів по кілька разів на день, аж до несхочу, звучала ця сентиментальна мелодія. Німцям чомусь вона дуже припала до вподоби. Того дня, стоячи на вулиці Королеви Ядвіги під вітриною шинку, я задумався: чому на світі так є, що в той час, коли жорстоко вбивають невинних діток, неподалік спокійно п'ють пиво, веселяться і насолоджуються музикою і співом…
52
Одного дня, восени 1942 року, мати сказала мені, що сім'я Блязерів, про долю якої вона десь дізналася, сильно в ґетто бідує і здалося б з почуття вдячності, хоч якось допомогти. Треба занести їм трохи харчів.
— Згода, — відповів я.
— Візьмемо твою «течку», вона не кидається у вічі. Адресу Блязерів я маю точну. Мешкають вони неподалік Замарстинівського мосту. Туди підемо разом, але до середини ґетто я, мабуть, не зайду. Доведеться тобі йти самому, — сказала мати.
— Гаразд, — погодився я.
— Йти нам необхідно завтра. Відкладати не можна. Блязер тимчасово працює у другу зміну. Виходить, маємо потрапити в ґетто приблизно на одинадцяту годину.
— Добре, — ствердно кивнув головою.
Звечора мати довго поралася на кухні з моїм «чародійним» безрозмірним портфелем: щось туди клала, щось перекладала з місця на місце, дещо виймала, дещо додавала, аж, накінець, втомлено зітхнувши, позастібала всі пряжки і ляснула замком.
— Щоб вкласти все, що хотілося б, портфель, звичайно, замалий, — поскаржилася вона, — але й так на перший раз не є зле. Тільки б донести щасливо.
Наступного дня ми поїхали на означену годину трамваєм і зійшли на зупинці поблизу Замарстинівського мосту. Вдаючи звичайних перехожих, пройшлися під мостом кілька разів туди й назад, пильно роззираючись навколо. Німців не було видно ніде. Ґетто з замарстинівського боку міста ніхто не охороняв.