— Дорога вільна, йди, синку, з Богом, — сказала мати, — лише пам'ятай — не барися і будь вкрай обережним. Чекатиму тебе тут.
Я пішов бадьорим кроком, стискаючи в руках важкенький портфель. Але досить мені було відійти кілька метрів від вулиці Замарстинівської, у глиб ґетто, як мене скувала наростаюча тривога. Вражав незвичний вигляд вулиці. Доки сягало око, вона виглядала абсолютно порожньою: Жодного перехожого, ні дітей, ні якогось транспорту, ні звичних бродячих кішок, ні, навіть, всюдисутніх міських горобців. Нікогісінько! І тиша. Як часто полюбляють писати письменники — тиша аж дзвеніла. Я зупинився прислухаючись. Ніде найменшого шереху. Ніби в зачарованому злим духом казковому царстві — жодного звуку. Немов усе за помахом чарівника вмить застигло-завмерло. Брами і вікна будинків виглядали наглухо зачиненими. Ніщо по рипить, не скрипить, не дзеленькає. Не квилять немовлята, не чути жодних розмов, ніби все заніміло.
«Мабуть, геть усі на роботі», — втішив мене раптовий здогад. Самозаспокоєний, я рушив далі трохи упевненіше. Але гнітюча тривога до кінця не розвіювалася. Йти мені треба було лише прямо, не звертаючи в бічні вулиці, які теж вражали пусткою. Нарешті віднайшов я потрібний номер будинку і зупинився перед ним, уважно дослухаючись. За масивною дубовою брамою кам'яниці теж не чутно жодного людського голосу. Оглянувся: вулиця зовсім порожня, ніде ні живої душі. Набрався сміливості і рішуче натиснув на клямку.
Картина, яка враз відкрилася мені, запам'яталася на все життя. У багатьох сецесійних львівських кам'яницях сходова клітка починається з п'яти-шести широких сходинок. Відразу на першій сходинці і так до останньої, один біля одного, плече о плече, сиділи десятки людей. Сиділи вперемішку: чоловіки і жінки. Як за командою, вони мигцем глянули на мене єдиним напруженим переляканим поглядом. Тут же переляк у їхніх очах згас і вони знову, як за командою, мовчки відвернули погляд під мене, повертаючись у попередній свій зацепенілий стан. Невидющими очима дивилися вони непорушно на чорний прямокутник брами. Зморені, восково-бліді обличчя не виражали, як мені здавалось, жодних емоцій. Люди сиділи так тісно, що я розгубився, не знаючи, як мені пробратися наверх. Моє запитання, де тут мешкає Блязер, недоречно зависло в повітрі без відповіді. Ніхто на мене навіть не глянув, ніхто не зронив ані слова. Боком, попід стінкою, обережно переступаючи через незворушно сидячих людей, я з трудом, навшпиньках, таки вибрався на поміст сходової клітки. Наступні сходові марші триповерхового будинку теж займали люди, що тісно притулились одне до одного. Отак мовчазно сиділи вони на всіх сходах, до самого горища.
Блязер мешкав на першому поверсі. Номер квартири був мені відомий. Я підійшов до потрібних дверей, але в цьому завороженому царстві тиші не наважився стукати. Тихенько натиснув на клямку -двері легко відчинилися. Квартира, до якої я зайшов, мала незвичний для мене вигляд. Львів'яни ще тоді не знали «добродійства» комуналок, коли житло скоріше нагадує багатолюдний загальний барак, аніж нормальну оселю. Блязери займали в одній з невеликих кімнат чверть її площі, Вся двокімнатна квартира разом з кухнею була поділена, якщо можна так сказати, на дрібні сімейні ділянки. Одну з ділянок займали Блязери, Щоб зберегти видимість приватного життя, кожна сім'я намагалася за допомогою занавісок відгородитися від решти співмешканців. Блязери відгородилися занавіскою і шафкою для білизни. Крім простих білизняних шаф і крихітних столиків, інших меблів я там не зауважив, У квартирі за браком місця не було ні ліжок, ні крісел, ні креденсів, ні дзеркал, ні інших звичних предметів побуту. Сиділи і спали жильці на підлозі.
Коли я увійшов, то застав подружжя Блязерів опертих на подушках, як це прийнято у безмебельних монгольських юртах. Моїй появі Блязери приємно здивувались. Для них я був посланцем з колишнього призабутого світу, який вони безповоротно втратили, переступивши поріг ґетто. Так у лікарнях безнадійно невиліковні хворі радісно сприймають відвідувачів, знаючи, що їм уже не повернутися до світу здорових людей, проте не хочеться втрачати з ними зв'язок.
Малка Блязер ніжно погладила мене по голові і прошепотіла:
— Нівроку ти підріс, хлопче.
На очі їй набігли сльози. Попередньо мама застерегла мене не розпитувати про Блязерового малюка, який не витримав злигоднів і помер. Мойсей Блязер теж ласкаво торкнувся мого вуха і потиснув мені руку, як дорослому. Він пошепки поцікавився, як нам ведеться.
Примостившись біля маленького круглого стола, який хіба колись служив підставкою для вази, я став виймати з портфеля гостинці: банку топленого масла, цукор і ще там щось у маленьких мішечках та прегарний шматок волового м'яса. Блязер, побачивши м'ясо, не міг приховати задоволення.