— Добре, що я послухав старого німецького майстра, — розповідав Владек Желязни. — Про мене в тому початковому організаційному хаосі на «DAW» зовсім забули, і я став на роботу в «Beutepark» (трофейний парк), що розміщається на колишній торговельній виставці у Стрийському парку. У парку була споруджена маленька домна, в якій виплавляли алюміній. Добиратися далеко, але є надійний «аусвайс», є пайок, щось платять. Ті мої товариші, що працювали зі мною разом в «DAW», тепер стали справжніми безпросвітними лаґерниками, частина з них вже загинула. Сам лаґер відгородили високим цегляним муром і колючим дротом. В'язні, залежно від національності, носять латки: поляки — червоні, українці — сині, а євреї — жовті. Коли б не послухав старого майстра, то гибів би в лаґері, якщо б не загинув, а що сталося б з Сонею і сином, не важко здогадатися.
У 1944 році під час авіанальоту Янівський лаґер розбомбили. Частина в'язнів, користуючись нагодою, втекла. Серед утікачів був знайомий мого батька на прізвище Чмир. Він розповідав про порядки в лаґері. Від нього ми дізналися, хто такі так звані «аскари». Назвою «аскари» німецькі колоністи в Африці (до 1918 року Німеччина мала в Африці колонії) називали тубільних поліцейських. «Аскари» Янівського лаґера складалися з угорських фольксдойчів і радянських полонених. Ті останні, виховані жорстокою большевицько-російською тоталітарною системою, були готові на найбільші підлоти і звірства. Говорили вони між собою по-російськи і так сильно підкреслювати їхнє українське походження, як це робить Йонес та інші єврейські автори, немає підстав. Нічого українського в них не залишилося, а переважно — й не було зовсім. «Аскари» в національному плані були росіянами, про що українофобськи налаштовані автори не люблять казати, воліючи говорити про українців, власовців і дезертирів.
Перших два роки окупації Соня Желязна сильно боялася і рідко виходила з дому, посилаючись на те, що вона мусить пильнувати непосидющого малюка. Але в 1943 році я кілька разів здибав її на ринку Теодора, де вона чимось торгувала. Була Соня вже вдруге вагітною. Хоча волосся пофарбувала в золотистий колір, обличчя її набрало яскраво єврейського виразу. Про це я сказав матері, вона у відповідь засміялася: «Це ти бачиш, бо знаєш, хто вона, а інші цього не помічають».
Забігаючи вперед, скажу, що восени 1944 року, у п'ятому парку, ми прощалися зі сім'єю Желязних, які щасливо пережили гітлерівське лихоліття. Не бажаючи жити під совєтами, як більшість львів'ян польського походження, вони виїхали на історичну батьківщину, до Польщі. Моя мама і Соня при прощанні біля вагона сильно плакали, між ними існувала довголітня симпатія. Чоловіки випили собі «на коня» і щось зворушливо говорили, маючи надію незабаром знов зустрітися в коханому Львові.
Не довелося.
54
При вході в ґетто, як з боку вулиці Пелтевної (Полтв'яної), так і від Замарстинівської, на видному місці стовбичили дощані стенди, на яких трьома мовами великими чорними літерами на білому сповіщалося, що вхід і вихід без дозволу з єврейської мешканевої дільниці карається смертю. Під грізним оголошенням виднівся підпис групенфюрера СС і начальника поліції дистрикту Галичина генерал-лейтенанта Фріца Кацмана. Останні події у Львові і ті, які долинули до нас з провінції, підтверджували, що німці виконують погрози і що вони з холодною, тупою безжальністю здатні на систематичні, сплановані звірства. На піскових кар'єрах Лисинич, на «пісках» Янівського лаґера та в інших місцях гестапівці проводили масові розстріли не лише єврейських чоловіків, але й жінок та дітей. Без питань кати жорстоко вбивали навіть невинних єврейських немовлят. Розстрілювали також поголовно циган. Водночас німці за будь-які, на їхній розсуд, провини не цуралися розстрілювати українців та поляків, зокрема за допомогу євреям. Той факт, що за будь-яку допомогу євреям в Україні людей розстрілювали, на відміну від значно м'якшої кари за цю «провину» в інших окупованих країнах, свідчить, що гітлерівці, знаючи поставу місцевого населення, боялися акції масового переховування.
Ми знову в полудне стояли з мамою біля Замарстинівського мосту. Знову в руках я тримав свій «чародійний», безрозмірний портфель і пильно роздивлявся навколо. Нічого підозрілого та небезпечного При вході до ґетто ми не помітили. Німців не було видно і близько. Як і першого разу, вулиця Германа виглядала зовсім порожньою.