У перший момент, побачивши «ангела смерті», я подумав: кудись утекти в бік, сховатися, заскочивши в якусь браму. Але згадав, що брами переповнені людьми і сховатися там ніяк не вдасться. «Єдиний порятунок не виказати страху», — подумалось. «Портфель мій порожній, — гарячково міркував я, — сьогодні Блязер не поклав туди записки, а тільки усно передав подяку, грошей при собі не маю. Як запитає, що я тут роблю, відповім, що заблудився». Я став розпачливо згадувати, як німецькою буде слово «заблудився». Крутилося слово «die Irre».
Есесівець наближався. Він здалеку сверлив мене очима і з єхидною усмішкою професійного убивці опустив руку на кобуру пістолета. «Не відводь погляду, — шепнув мені внутрішній голос. — Не відводь!» Зібравши всю волю, я став напружено дивитися йому прямо у вічі. Краєм ока за його спиною побачив міст, а біля нього постать матері. Вона нервово приклала руки до грудей, готова кинутися мені на допомогу. Есесівець бачив, що перед ним світловолосий, сіроокий хлопчина в куртці з хутряним коміром, а вже рік як євреям носити хутрові вироби заборонялось під карою смерті, тобто він бачив, що перед ним явно не єврей. До того ж, на вулицях ґетто вже ні підлітків, ні дітей не було видно.
Ми неухильно наближались один до одного. Не звертаючи нікуди, я йшов просто, як і спочатку, проїжджою частиною вулиці, а він — тротуаром. Погляду від його мутних, водянистих очей я ні на мить не відводив. Коли ми порівнялися, «ангел смерті» відірвав руку від кобури і мовчки погрозив мені пальцем. Так ми розійшлися. Стримуючись, щоб не побігти, рівним кроком я підійшов до матері. Її трусило, як у лихоманці.
— Більше до ґетто не підеш, — сказала вона твердо.
55
Мабуть, ніщо так не дивує і не гніває людей, які спостерігали за перебігом Шоа у Львові, як твердження деяких єврейських авторів, що львів'яни мало не оплескували та оваціями зустрічали трамвайні платформи, заповнені євреями, яких везли на Янівську чи в Лисиничі на страту. Може і траплялися окремі виродки, одурманені антисемітизмом, які виказували зловтіху, але переважна більшість львівських людей щиро, по-християнськи співчувала приреченим. Побачивши таку платформу, перехожі ціпеніли й зупинялися, схиляючи голови, як під час похорону. Жінки, за природою своєю, органічно не могли не жахатися гестапівським дітовбивством. Не раз я чув жіночі розмови на цю тему: для них найбільшим злочином, який волає до неба, було беззастережно дітовбивство. Церковні структури, як українські, так і польські, намагалися, по можливості, хоч якось рятувати, в першу чергу, саме єврейських дітей.
Одного вечора, коди ми зібралися вдома всі разом, мати розповіла, що зустріла Весту Вайсман і та запропонувала їй взяти єврейську дівчинку, доньку її племінниці, на переховування. Обіцяла за спасіння дитини добрі гроші авансом, а після війни ще більші, бо родичі дівчинки, багаті американські «євреї, готові будуть за врятування кревної дати кругленьку суму. Певна річ, для мами головне тут були не гроші. Вона завжди бажала мати дівчинку. «Якщо справді після війни об'являться багаті американські кревні, то віддамо дитину, а якщо ні, то залишимо собі, — сказала замріяно мати. — Дівчинка білява, синьоока, зовсім не схожа на типових єврейських дітей. І дуже, дуже мила дитина».
Батько відразу заперечив і навів низку вагомих перешкод, Чому не можна адаптувати єврейську дитину. Треба було, перш за все, дістати десь сфальсифіковану метрику, По-друге, усі наші численні родичі і знайомі знали, що в нас немає ніякої дівчинки, а звідки раптом могли взятися у тих часах три-чотирирічні діти, не важко було здогадатися. Наші нові малознайомі ще сусіди теж знали, що в нас немає дівчинки і як тепер пояснити її несподівану появу. Сім'я наша була україномовна, а чому тоді наша дівчинка не знає української мови. І таких колізій було повно. Нарешті, маленька чотирирічна дівчинка могла легко при сторонніх щось випатякати про себе і своїх справжніх, батьків.